Частина 14

§§§

Зі спогадів Віоріка  виринала поступово, деякий час не розуміючи, що реальне, а що ні. Проте, нарешті, свідомість змилостивилася й дівчина виявила, що сидить просто на траві посеред лісової галявини. Над головою світліло блакитне світанкове небо, трава навколо щедро виблискувала росою, а поряд не було жодного натяку на якесь джерело чи богиню рік. Лише Ярош сидів та задумливо гриз стебло зеленої травинки, блукаючи поглядом у верхів’ях дерев.

—Вже ранок? — невпевнено спитала Віоріка.

—Так. Довгенько ти блукала теренами внутрішнього світу. Страшно уявити, що в тебе там за хаос. Мабуть, заблукала між енциклопедичними знаннями про косметику, пластичну хірургію та стильний одяг?

—Ні, старанно обирала варто використати знання з психології, як такі, чи у вигляді метальної зброї. Кажуть удар по голові, іноді класно вправляє мізки та вчить манерам…— закотила очі Віоріка. Знайомий голос та уїдливий тон Яроша напрочуд швидко повернули її до реальності.

—Все така ж невдоволена колючка. Це радує, — широко посміхнувся чоловік, скосивши хитрий погляд на дівчину.

—Це ж треба…— хмикнула вона.

—Як самопочуття?

—Ще не зрозуміла…— похитала головою Віоріка, намагаючись ідентифікувати власний стан. Він був якийсь дивний. Наче нічого не болить, не турбує, але… але щось точно було не так. Саме сидіння на холодній траві здавалося неймовірним задоволенням, хоча Віоріка, скільки себе пам’ятала, терпіти не могла сидіти на сирій землі. Інакше сприймався й навколишній світ. Зблиски роси, пташині пісні, звук крапель, збитих дрібними мешканцями лісу — все це було занадто чітким, яскравим, музикальним. Складалося враження, наче вона не у лісі, а у якійсь надсучасній футуристичній консерваторії з неймовірними візуальними ефектами. Музика плавно перетікала у світло, світло у аромати, аромати у кольори.

—Розбирайся. Поспішати нікуди. Можемо хоч до полудня тут ніжитися. Паралельно можеш мені розказати, що згадала.

—Гаразд…— кивнула дівчина, оскільки пазл відновлених спогадів значно доповнював, проте, не дуже пояснював картину подій з Ольгою. Віоріка неспішно, часом трішки плутаючись та відволікаючись на розглядування світанкового лісу, переказувала все згадане. Ярош уважно слухав, кивав, хмурився, проте мовчав. І, навіть коли дівчина закінчила свою розповідь, не поспішав висловлюватися.

—Знаєш, я все одно не розумію, що то було. Що саме від мене хотів Степанович? — розгублено розвела руками Віоріка, мимоволі намагаючись спіймати пальцями сонячний промінь, що прорвався крізь зелень дерев та заграв веселкою на росі. З-під листочка білої конюшини, просто під рукою дівчини, показався білий метелик, що неспішно перебираючи лапками підіймався по стеблу, підставляючи крильця сонцю.

—Це не дивно. Аби зрозуміти всі причинно-наслідкові зв’язки та чужу мотивацію, потрібні роки досвіду. І бажано дуже строкатого досвіду — із можливістю спостерігати, як щирі пориви душі, так і нескінченно ниці. На щастя чи на біду, але останнього тобі катастрофічно не вистачає. Мушу тебе засмутити, ми з Миколою мали рацію. Тебе дійсно принесли в жертву, обміняли на чуже життя.

—Але…  як?

—Зачарували (або загіпнозували, цей термін має бути тобі зрозумілішим), відкоригували твої спогади, вибірково — світосприйняття, а вже мотивацію та копняків ти собі сама чудово видала. Ювелірно-ефективна схема. Твоя подруга бажала когось повернути, думаю дійсно свого хлопця, тож домовилась про допомогу когось з могутніших істот й віддала тебе в якості оплати. Нікуди вона не зникала. Впевнений, якщо я наберу зараз номер будь-кого з ваших друзів, то з’ясується, що то не вона загубилася, а ти. Не здивуюся, якщо в очах усіх інших, вона ніколи не страждала за зниклим Андрієм, а той і не зникав. Максимум, за легендою, поїхав у тривале відрядження. Не здивуюся, якщо за загальною думкою, саме ти важко переживала якусь особисту трагедію, та можливо, з наполегливістю мисливського хорта шукала зрадника з суперницею всією Україною, а Ольга лишень тобі складала компанію. Співчувала. 

—Та бути такого не може! Я в принципі не бачу сенсу ганятися за зрадниками-хлопцями! Нащо мені той, хто стрибає у гречку за першої ж нагоди? Та будь-хто з тих, хто мене хоч трішки знає, у таке  просто не повірив! — щиро обурилася Віоріка.

• Отже вигадали якусь іншу причину, що пояснювала, чого тебе носило туди, куди Макар телят не ганяв.

—Та не може такого бути! Ольги ж ніде не було! Її шукали! Я ж особисто не раз дзвонила і їй, і друзям нашим! Її номер не відповідав, і всі (всі! навіть її мама!) казали, що Ольга зникла і її досі не знайшли!

—Ти думала, що не бачила її, думала, що дзвонила їй…

—Натякаєш, що я така безголова, що не можу відрізнити реальний дзвінок від самої думки в даному напрямку? — відверто обурилася  дівчина.

—Натякаю, що в твоїй голові було певне, чуже налаштування, яке чудово підганяло всі отримані данні під наявне лекало. І якщо лекало казало «Ольга зникла», ти чула це, навіть якщо тобі прямим текстом казали «вона тут» та навіть показували її пальцем.

—Хіба таке можливо? Хоча, що ж це я, знайшла чому дивуватися посеред лісу з мавками, попід річкою з Водяником…

—Ліс з мавками тут ні до чого. Це лише професійна робота з людською свідомістю. Ти знаєш, що якщо людина в чомусь впевнена, то переконати її у зворотному дуже важко? Мозок, психіка так влаштовані, що до останнього будуть шукати виправдання власній позиції. Навіть без жодного гіпнозу, чарів та навіювання.