Частина 13

§§§

—Привіт, наймичка з доплатою! — пролунав за парканом голос Яроша, коли дівчина допомагала бабці Оляпці чистити кролячу клітку.

—Привіт…— закотила очі Віоріка, подумавши,  що той бузничий був пристойним базікалом. — Ай, щоб тебе! — верескнула дівчина за мить, бо кролик, якого вона тримала у цей момент за вуха (бабця запевнила, що кролику не боляче), змахнув задніми лапами, буцнув дівчину й вискочивши з рук дременув подвір’ям до відчиненої хвіртки.

—Що ж ти вухами хлопаєш, наче вони у тебе заячі! — розреготався чоловік та вправно перемахнувши через паркан, помчав доганяти діловитого вуханя.

—От же ж розбишака! Та куди ж ти, дурне, поскакав! — сплеснула бабця Оляпка й, кинувши невеличку сапу, якою чистила клітку, теж подріботіла за твариною, що вже вискочила у город. —  Та там же лисиці тебе давно чекають: тарілочку приготували, виделочкою озброїлися, серветочкою підпоясалися…  — бідкалася бабця.

Віоріка все життя думала, що кролики — то тихенькі кумедні тваринки, що лише сидять у клітці та гризуть моркву. Де там! Воно б’ється, як троєщинський розбишака, а бігає так, що дівчина встигла помітити лише, як мелькнув хвіст між гарбузового листя!

Кролика ловили всі трьох, а спіймала… бабця Оляпка. Ймовірно чогось Віоріка точно не знає про сільських бабусь! Допомігши повернути втікача до клітки, Ярош нарешті привітався з бабцею та попросив тимчасово «вкрасти цінну помічницю». Від тумака дівчини чоловіка врятувала лише гарна реакція.

—Та чого ти сердишся? — розсміявся він. —Ти ж дійсно старанна робітниця! Хоча й безрука-а-а…— ухилитися від качана кукурудзи, яким спересердя кинула у нього дівчина, чоловік не встиг.

—Так, старанна! Чесно виконую свою частину обіцянки. А де твої обіцяне пояснення та розповідь про мої подальші дії? Де інструктаж? Лише ходиш та зубоскалиш котрий день підряд!

—Все, здаюся, не сердься. Згоден, дечого ти вже навчилася. От бачиш, вже чудово опанувала сільське качанометання. Ще трішки й будеш справжньою українською жіночкою, яку й козаки бояться.

—Знущаєшся?

—Навіть не думав. Радію твоїм успіхам та прийшов провести невеличку екскурсію. Тож, якщо ти полишиш вдосконалювати свої войовничі навички, може навіть проведу.

—Гаразд, проводь…— опустила другий качан Віоріка.

—Роззброюйся і пішли.

—Куди?

—До лісу. Для початку — вдень.

—І навіщо?

—Покажу дорогу, познайомлю з жителями, історією цього місця. Варто розуміти, куди тебе несе заради подруги. Може, передумаєш.

—Ні.

—Яке ж ти вперте…

Дорога до лісу не зайняла багато часу й відзначилася зустріччю з Житницею (на вигляд — звичайнісінька дівчина, що читала книжку на краю поля) та Польовиком (буденний дядько, котрий щось там підв’язував в городі).

Заходячи до тінистого лісу, де витав терпкий аромат дубів та прілого листя. Віоріка спіймала себе на тому, що очікує якоїсь каверзи. Втім, Ярош лишень познайомив її з мовчазним, високим, не дуже старим чоловіком у зелених сорочці та штанях (знайомся — Лісовик!) та провів кількома ярами до зовсім непримітної галявинки. Трава, дерева, квіточки, пташки співають, бджілки гудуть…

—Це що — чергова зміна парадигми? — розгублено спитала Віоріка, намагаючись роздивитися хоч щось незвичне.

—Тобто?

—Тут жодних помітних див!

—Красуне, дива завжди навколо нас. Саме життя — то неймовірне диво! А те, що воно має різні форми, вже дрібниці.

—Хочеш сказати, що у більшості випадків все виглядає до непристойності буденно?

—Так.

—Але ж у Водяника в гостях було далеко до буденності!

—Так то садиба Водяника! Там діють його закони! Туди так просто і не зайдеш.

—Але ж я просто зайшла.

—Повір мені, твоєму візиту далеко до «просто».

—Тобто?

—Ти змінилася. Кожен, хто так близько пройшов поряд з межею та довго спілкувався з представниками світу Наві, змінюється.

—Те, що Ольга — мавка, ще не доведено!

—Ага-ага, так і запишемо… Ну все — з дислокацією познайомив, місцевим представив, можна тебе повертати до книжечки, бо матчастину варто вивчити, — хмикнув Ярош й підхопивши Віоріку  під руку  розвернув  у зворотному напрямку.

—І все!???

—Ага. Доки всю книжечку не прочитаєш, фундамент для знань не отримаєш, все інше не піде на користь.

—Ти гірший за всіх моїх викладачів разом узятих! Ти — монстр!

—Навіть не уявляєш, який! Але про це тобі знати ще рано, — широко усміхнувся Ярош.

Як Віоріка не намагалась, ніякої суттєвої інформації  він більше не розкрив.

§§§

Місяць в селі пролетів досить швидко. Дівчина поступово втягнулася у незвичний режим, розібралася у варіантах завдань, познайомилася зі строкатим тваринництвом бабки Оляпки, її помічниками та, нарешті, дочитала «книжечку». Інформація про мешканців Наві була настільки строкатою та різноманітною, що для її обробки дійсно став у нагоді «агрофітнес». Виявилося, що коли руки зайняті чимось монотонним, важким та одночасно корисним, свідомість може «перетравити» та впорядкувати будь-що, навіть те, що поряд існує цілий, раніше невідомий світ. Щоправда, попри слова Яроша, незвичне почало зустрічатися Віоріці й поза межами садиби Водяника. Складалося враження, що після кожної прочитаної сторінки книги, світ Наві сам, наче зграйка цікавих курчат, намагається роздивитися дівчину. Часом то було несподівано, часом кумедно, але, чомусь, зовсім не страшно.