Частина 12

§§§

Віоріка вже майже наважилася піти танцювати (не сидіти ж самій за столом, наче остання  дурепа), але тут почали «приходити гості». І манера їх появи мало походила на людську. Ні, якась частина чесно приходила ніжками, але часом й ті «ніжки» були варті окремої казочки. А були ж ще й ті, хто з’являвся просто посеред галявини, наче з якогось телепорту, виходили з дерев,  формувалися з закрученого вітром листя. А один так взагалі виріс, ніби кущ-мутант! Гості підходили вітатися до хазяїв, прямували до щедрого столу, привітно посміхалися Віоріці, а потім долучалися до веселощів, або зникали у сутінках. Ті гості виявилися настільки строкатими, що Віоріка елементарно заклякла на своєму кріслі й витрачала всі сили на те, аби «втримати обличчя». Неввічливо ж тікати з переляканими криками від красеня (реально красень!), що, вирісши кущем, отряхнувся від листячка та почимчикував танцювати. Чи від невисокого чоловічка, лише тому, що крізь його ноги проглядають… курячі лапи. Чи від зеленого дідугана тому, що він зелений? Тим паче, що гості не демонстрували жодних ворожих намірів. Зелений дідусь так взагалі приніс торбу ягід, привітно з усіма привітався та з діловитим виглядом пішов щось обговорювати з Водяником.

—А ти непогано вдаєш «стріляного горобця», — плюхнувся поряд з Віорікою мокрий Ярош, наливаючи собі чергову чарку. Він за цей час встиг вже скупатися, потанцювати, побігати навипередки та навіть повалятися у траві з якоюсь білявкою.

—Сподіваюся…Але замість того, щоб зубоскалити, краще проведи мені оперативний лікбез. Не звіряти ж мені гостей з картинками у книжці, — невдоволено тріпнула плечем Віоріка, яка невідомо скільки вже сиділа вчепившись у чарку з вином. Випила дівчина не більше кількох ковтків, бо періодично ловила себе на тому, що зуби  веселяться значно більше за неї, час від часу починаючи напрочуд грайливо вистукувати по склу.

—Так ти ж не просила, — продемонстрував Ярош голлівудську усмішку.

—Було б дивно, аби я почала тебе відтягувати від усіх тих красунь із недолугим проханням познайомити з новими обличчями.

—А Ласку чому не спитала? Вона говірлива й привітна.

—Угу й дуже зайнята одним з красенів. А я не люблю, як відволікати людей від вирішення питань особистого життя, так і виставляти себе повною дурепою. Це ж, наче на урочистій вечері з особами королівської крові почати розпитувати сусіда за столом, як користуватися ножем та виделкою. Тим паче,ти вже знаєш, що це все для мене…гм…незвично, а Ласка чомусь впевнена, що я одна з ваших.

—Так ти напрочуд гарно тримаєшся. Не знай я, як ти сюди потрапила, то теж нічого б не запідозрив.

—Прекрасно, хоч колись моя паралічна паніка знадобилася. То може таки розкажеш мені, хто є хто? Наприклад, хто ота колоритна парочка — пан з курячими ніжками та його вродлива чорноволоса супутниця?

—То мамун і богунка. Він не заморочився зміною подоби, а богунка, проявила ввічливість і спробувала відповідати естетичним смакам пані Оксани, —  поглянув Ярош на протилежний бік стола, куди кивнула головою дівчина.

—Вперше про таких чую. І хто вони такі? — вирячилася на нього дівчина.

—Колишні люди, що відмовилися полишати Явь та віддали перевагу половинчастому існуванню.

—Тобто, щось на зразок привидів?

—Ні, вони цілком матеріальні. Богунки навіть дітей можуть народжувати. Харчуються злими емоціями, прокльонами, лихослів’ям, ну і звичайно людьми, які то все полюбляють. У нас їх відносно мало, а от «за порєбріком» цих створінь такі натовпи, що іноді у невеличкому поселенні може бути реально більше, аніж людей. Там богунки іноді й маскуванням не заморочуються, хіба що натягнуть якусь ганчірку, імітуючи сукню, та й усе.

— А які богунки насправді?

—Скажімо так, мавки значно приємніші, — криво посміхнувся Ярош.

—Зрозуміло… А отой зелений дідуган з гострими вушками хто? Якийсь ельф?

—Ні, ельфи у нас не живуть. То моховик. Справедливий дідок. Полюбляє порядок, ввічливість, періодично ганяє мавок, коли ті занадто розіграються. Іноді може прийняти подоби кабана чи барана, але на гуляння зазвичай приходить без маскування. Хоча, колись заради жарту цілий вечір просидів за столом в подобі барана. І ти б бачила, як вправно він ратицями вправлявся з ножем та виделкою!

—Навіть не сумніваюся… А ото що за високий дідусь з буйним волоссям? — спитала Віоріка показавши на високого сивого діда, волосся й довгі вуса якого постійно ворушилося, хоча вітру навколо не було.

—А, то грізний дядько Степовик. Я з ним не дуже добре знайомий, бачив буквально раз чи два. Знаю лише, що його не варто сердити, бо може легко влаштувати блукання степом до самої смерті. Непогано дурив голову окупантам, коли служив у ЗСУ.

—Служив у Збройних силах України?

—Ага, — весело кивнув Ярош, закинувши до рота маринований грибочок.

— Ніколи не думала, що таке можливо…

—Що саме?

—Потойбічне в армії. Отже, президенту повістку до армії військкомат не зміг вручити, а Степовику — запросто?

—Степовик сам пішов, добровольцем. Казав, там такі відчайдушні хлопці воювали, що гріх було полишитися осторонь. А президент, він ще себе покаже. Доля нікого просто так не відпустить. Думаю, у неї на нашого президента є свої плани.