Частина 11

Серпень 2021

Почавши розповідати свою історію, Віоріка скоро відволіклася від думок про вечірку, на якій будуть «майже люди», тим паче, що розповідати довелося все, починаючи з найпершого згадування про галявину. Ярош та «дядько Микола» уважно слухали, щось постійно уточнювали, дивуючи увагою до відвертих дрібниць, на зразок: «Скільки саме зустрічалися Ольга та Андрій? Як часто Ольга спілкувалася з чоловіком, який вперше розповів про галявину? З ким дівчата спілкувалися у сумісних подорожах?». А от коли Віоріка торкалася моментів з елементами містики, чоловіки лише кивали головами, наче то звична справа, яка підтверджує їх думки. Втім, зараз, на фоні луски та примарної бороди водяника, який вправно хазяйнував біля мангала, всі ті скромні натяки на містику, здавалися дитячими пустощами. Така собі казочка про колобка на фоні історії Гарі Поттера.

—То що ви скажете? Можете допомогти знайти Ольгу? — завершила свою розповідь Віоріка, намагаючись зосередитись на справі, яка привела її сюди.

—Знаєш, це дуже дивно, що твоя Ольга зникла. Більша частина ваших пригод вписується у версію Яроша, що вона мавка чи водяниця, яка вирішила тебе принести в жертву заради повернення свого коханого, — задумливо мовив Водяник, вправно знімаючи з вогню чергову партію смаженини.

—Та з чого ви взагалі вирішили, що вона така? Вона звичайна дівчина! Я почитала тут про ваших мавок й можу авторитетно заявити, що вона не прив’язана до дерев, пір року чи ще якоїсь містичної дурні! Хіба що гарна, але ж тоді можна сказати, що кожна гарна дівчина — мавка!

—Мавки такі ж наші, як і твої. На одній землі живемо та навіть від ворогів однаково захищаємося. Донечки мої он волонтери, а Степовик так взагалі у ВСУ служив кілька років тому.

—Русалки — волонтери? — розгублено перепитала Віоріка, яка, звичайно, знала про війну на сході, але переймалася нею далеко не настільки, аби записатися до армії. Хіба що в рамках офісних акцій скидалася грошима на якусь там допомогу.

—А що ж ти думаєш? Нам теж тут окупанти не потрібні. 

—А-а-а… 

—Ага! Книжечку ще навіть не дочитала, а вже «авторитетно заявляє». Де видають стільки самовпевненості? Якщо у тебе в руках жмуток кінського волосся, це ще не означає, що ти можеш зробити смичок та вправно зіграти на скрипці, — розреготався Ярош.

—А як же твоя фраза, що люди — вороги…?

—Щуки з карасями теж не друзі, але коли гине річка, обом непереливки, —  скрушно зітхнув Водяник.

—Якби там не було, те, що твоя подруга обійшла якусь частину обмежень, не означає, що вона їх не мала, — мовив вже серйозно Ярош, — Тим паче, що хтось же у твій рюкзак закинув ось це…— чоловік дістав з кишені й поклав перед Віорікою шматок оплавленого чорного ланцюжка.

—А…що це? — дівчина розгублено подивилася пред’явлену річ й згадала, що бачила щось подібне…в руці мертвого Олега.

—Це, красуне, шматок колишнього оберега Дану. Ми його називаємо «чорне срібло, або остання надія». Таке полишається після того, як знищать представника світу Наві, що носив оберіг. Якщо цей залишок розібрати на кілька шматків та роздати певним людям за певних умов — люди загинуть, віддавши в момент смерті чорному сріблу всі життєві сили. І чим раптовіша та страшніша смерть, тим більше сил. А якщо потім зібрати це докупи, то можна відновити та, відповідно, повернути до життя знищеного. Щоправда, Дану та й саме життя, дуже дорого беруть за такий трюк.

—І це…

—Так, це було у твоєму рюкзаку.

—Але ж я жива!

—Ти не повіриш, але я помітив. Жоден мрець не здатен проявляти стільки активності та створювати стільки проблем! Ти жива, бо носила це неподобство, — помахав Ярош перед носом дівчини шматком ланцюжка та знову закинув його до кишені, — поряд з зеленим амулетом, так званим семицвіттям, що блокувало дію чорного срібла. Й судячи з того, що ти розповіла, Ольга здогадувалася про цінність твого «гербарію». І це полишає кілька нез’ясованих питань. Як і те, що озвучений тобою перелік засушених рослинок точно недостатній, але ти, як правильно кажеш, досі жива. Отже, у тебе мала бути ще одна рослина, з не менш сильного місця. Схиляюся до думки, що саме на її відсутність розраховували, коли підкидали тобі чорне срібло. Таким чином, думаю тобі просто дико пощастило проскочити у мікроскопічну шпарину ймовірності. Знаєш, доля буває неперевершеною гумористкою. Хтось розробляв план, старався, прораховував всі варіанти, планував, враховував розум та дурість жертви, а жертва закинула собі до кишені якийсь листочок, разом з… не знаю, жуйкою, наприклад, і… вийшла сухою з води. Буду сміятися, якщо твій потенційний вбивця помре від подиву. Чи вже померла.  

—Я не вірю, що Ольга мене бажала вбити! — замотала Віоріка головою. — І я знайду ту вашу галявину, аби довести вам це! Навіть якщо мені самій її доведеться шукати у вашому лісі зі всіма отими лісовиками, блудами, гуками, болібошками чи хто там ще, виявляється, живе в лісах. Боже, як гарно було, доки я думала, що в лісі можна зустріти хіба що вовка чи зайця!

—Повір мені, дитино, від давніх часів і до сьогодні, найстрашніше в лісі — зустріти людину, — похитав головою Водяник.

—От і прекрасно, отже піду вам усіх там розлякаю!

—Навіть не сумніваюся. Мені вже страшно, — закотив очі Ярош. — Миколо, я ж казав, що ти довго сміятимешся, коли почуєш, що цій неляканій красі потрібно й навіщо. Вона дійсно шукає нашу галявину заради подруги. І навіть сумнівність статусу «подруга» її не зупиняє, — додав він, розгортаючи кочергою прогорілі дрова у мангалі, на якому за час їх розмови встигли посмажитися м’ясо, риба та величезна тарілка овочів. Незнайомі дівчата, які тільки й встигали приносити сире та забирати готове, з цікавістю поглядали на гостю, проте не ставили жодних питань.