Частина 9

§§§

Коли Ярош вийшов до набережної Києва, сонце пірнуло у хмару над обрієм, повітря почало швидко холоднішати, а від Дніпра потягнувся вечірній туман, знебарвлюючи непристойно яскраві кольори осені. І якоїсь миті між тими сірими пасмами туману чоловік раптом помітив жіночу постать. Точніше спочатку він почув цокіт підборів й лише потім розгледів попереду фігуру у сірому плащі. На мить мелькнула думка, що цю струнку постать туман і приніс, але Ярош швидко відігнав ті фантазії. Він, звичайно, не був чистим раціоналістом, але ніколи й не носився з  вірою «у щось таке», а у той момент був зовсім не в настрої для романтично-містичних залицянь, бо ж нещодавно ледве «синю діву» з голови викинув.

Але, попри все, Ярош чомусь не міг відірвати погляду від самотньої незнайомки. Задумливо роздивлявся довге пшенично-мідне волосся, що гіпнотично рухалося в такт летючої, проте, наче,  неспішної ходи жінки. Він не помітив, коли повернув від ріки, куди направився, якимось краєм свідомості з подивом помітив, що минає розв’язку транспорту на Видубичах… Оговтався аж поряд з лавою, що стояла на облаштованій частині нового житлового комплексу «Світло-парк». Розгублено зупинився, усвідомивши, що незнайомка вже сидить та з цікавістю його роздивляється.

На вигляд їй було трохи більше двадцяти, хіба що очі занадто пронизливі. Великі, сіро-зелені, кольору осіннього шторму, з прихованими на дні сумом та іронією. Таких очей не буває у молодих дівчат… Але окрім погляду були ще довгі вії, чітко креслені чорні брови, світла шкіра й трішки припухлі, наче після пристрасного цілунку, губи. Попри зовсім не спекотну жовтневу погоду плащ незнайомки був розстібнутий, демонструючи світу сріблясто-сіру сукню, що рельєфно окреслювала непогані груди, тонку талію та струменіла вниз нерівним подолом, відкриваючи погляду чоловіка стрункі довгі ноги. Жінка була відверто красива, проте не глянцевою красою, а якоюсь іншою, незвичною і одночасно, ніби, знайомою. В ній віртуозно поєднувалися невловима дикість та аристократична витонченість. Дивлячись на цю жінку Ярош спіймав себе на думці, що не відмовився б опинитися з такою у ліжку, але чомусь зараз відчуває лише бажання зняти свою куртку й віддати їй, аби зігріти.

— Хто ти? — спитав він розгублено.

— А кого ти шукав? — усміхнулася кутиками губ незнайомка, поправляючи шовковий сірий шарф.

—Нікого…

—Ну от і знайшов.

—Для «нікого» ти занадто гарна, — нервово хмикнув Ярош, відзначаючи, що попри близькість Столичного шосе, навколо панує незвична тиша. Звуки автомобілів лунали десь здалеку, хоча дорога була буквально метрів за п'ятнадцять. Можливо, так було через молочно-густий туман, що стелився мовчазною хвилею, поступово перетворюючи на містичну декорацію знайоме шосе, будинки, дорогу та вкриті лісом пагорби. Чоловік спантеличено озирнувся, провів поглядом фари кількох автомобілів, що непевними плямами пропливали повз, нагадуючи казкові болотні вогники. Незвичне видовище… Чомусь пригадалося, що один з ледь помітних пагорбів за дорогою іменується «Лисою горою». Оригінальне він обрав місце для нового знайомства. А знайомитись, схоже, точно доведеться.

—А ти, як для того, хто шукає «нікого», занадто живий…— мовила незнайомка й неспішно потягла з-під плаща шарф. В міру того, як тканина опускалася на її руки, туман навколо густішав й дуже скоро обмежив видимість простором лишень у кілька кроків.

—Це недолік?

—Можливо.

—І ти його плануєш виправити? — більше для порядку спитав Ярош. Він відчував якийсь дивний мікс цікавості, остраху та… байдужості. Було щось неправильне у спокої цієї красуні, у тому, як туман лащився до неї, наче домашній кіт. Але, мабуть, чогось такого він і шукав, чекав, потребував, чогось, що допоможе впорядкувати, чи відлякати тих голодних хижаків, що гризуть його зсередини. Щось небезпечніше за внутрішню порожнечу, котра задалася метою привести його за межу божевілля й байдужості.

—Я планую виправити інший недолік. Менш критичний, проте він вимагає більше вправності, — ледь помітно посміхнулася незнайомка.

—Це ж який?

—Повернути тобі сенс існування…

—Цікаво як?

—Акуратно. Ти б і сам впорався, але занадто втомився… Втомився тікати від себе, бо ж всі ці роки мчав, як навіжений. Саме тому один маленький камінець зрушив цю лавину, змітаючи все звичне, людське, тимчасове. І той рух набиратиме обертів, доки в підсумку ти своїми руками не знищиш усе, що створив за це коротке життя. Або подивишся правді в очі, згадаєш, хто ти, та використаєш колишні навички аби зупинити руйнування. Я знаю, тобі важко, але ти маєш знайти себе, мусиш згадати забуте, — ніжно промовила незнайомка, а Ярош раптом усвідомив, що вже сидить. Й чомусь не на лаві, що було б логічно, а на якомусь поваленому дереві посеред лісу. Таки, схоже, він геть розклеївся, якщо свідомість втрачає шматки реальності просто посеред розмови.

—Де це ми? —спитав він роззираючись.

—Там, де ти зможеш відпочити.

—На тому світі, чи що? Хоча, як для потойбіччя, тут забагато ознак цивілізованих свиней, — пробурмотів Ярош, окидаючи поглядом закинутий між жовтого листя стаканчик з-під кави, якийсь пакет в кущах та кілька пожмаканих серветок. Трішки далі з трави визирала брудна пляшка з-під пива.

— Це не потойбіччя. Це — межа, тому тут наявні елементи обох світів, — відповіла незнайомка піднявши погляд вгору та відсторонено вдивляючись у важкі сірі хмари, що чіпляли верхів’я дерев. Навколо було похмуро та вогко, ще й пасма туману, наче привиди, пливли лісом.