Частина 8

Липень 2021

Тиждень відпочинку наповнений сонцем, морем, екскурсіями, сміхом та чоловічими залицяннями, пронісся, наче ластівка над водою. Останню ніч вся компанія довго сиділа біля вогнища: слухали шепіт хвиль, спостерігали, як викотився на обрій місяць, проклавши на поверхні моря спочатку рожеву, а потім срібну доріжку. По колу навколо вогнища гуляла остання пляшка вина з умовою «ковток за історію». Історії звучали напрочуд різні: смішні й страшні, веселі та сумні. Часом їх розбавляли піснями, які співали всією компанією до хрипу і байдуже, що більшість майже не знала текстів.

Місяць закотився, полишивши небо яскравим зіркам, коли усі поступово почали розходитися. Сімейні — обійнявшись, по наметах, Стас з пакетом креветок до машини (хлопці свій намет склали ще звечора). Ольга разом з Олегом пішла прогулятися пляжем. Віоріка вирішила ще посидіти біля вогнища, подумавши, що подрузі може знадобитися намет для цікавіших розваг, аніж сон. Рома теж полишився, натхненно розказуючи чергову історію, цього разу про давно зниклу фортецю Кінбурн та кошового отамана Чорноморського козацького війська, Сидора Білого. Слухаючи цю нескінченно-нуднувату розповідь, Віоріка скоро засумнівалася у своєму рішенні, подумуючи махнути рукою на дипломатію та поспіхом дременути від цього невичерпного довідника історії. Вона вже навіть відкрила рота, аби повідомити, що йде спати, коли повз вогнище швидко пройшов Олег. Хлопець сопів, як шланг пробитого насосу, а його хода була рвучка, наче він був чи то розлючений, чи то наляканий.

—А Оля де? — розгублено підняла голову Віоріка.

—Он, на березі сидить, — кивнув хлопець у бік фігурки біля самої води. — Романе, хоч би попередив, що у твоєї подруги, виявляється, повна голова тарганів!

—Ти про що?

—Про… А-а-а, сам спитай якщо цікаво буде, — скрипнув зубами Олег й рвучко розвернувшись, та нерозбірливо лаючись, попрямував до свого авто.

Віоріка з Романом здивовано перезирнулись. Хлопець знизав плечима та хотів продовжити свою розповідь, проте дівчина підскочила й попрямувала до подруги, що сиділа біля самої води на піску.

—Олю? — обережно підійшла, присіла поряд на пісок.

—Що? А, це ти…— повернулась на мить подруга і Віоріка помітила, як блищать її очі. Схоже, Ольга плакала.

—Ти чого? Що сталося? Він тебе образив?

—Що? А-а-а, ні. Дурень він просто. Дурень і переляк. Це ти налаштована на добрі казки й будь-яке містичне місце легко переконуєш похизуватися саме красою, а  він… помітив якийсь силует біля води та й втік, як семикласник. Теж мені, «відважний мачо». Сама обгортка. Андрій би пішов подивитися. Я точно знаю…

—Олю…— Віоріка присіла поряд з подругою, поправила її біляве волосся, від чого в місячному сяйві зблиснули два ланцюжки на шиї подруги.

—Слухай, все хотіла спитати, а чому ти іноді носиш разом срібний і золотий ланцюжок? — спитала Віоріка, згадавши, що вже бачила на подрузі кілька разів таке поєднання.

Ольга рвучко видихнула, проте не відповіла, а коли Віоріка вже думала та не поведеться на її кострубату спробу змінити тему, відповіла.

—Це подарунок Андрія…   

—Вибач…— прикусила губу Віоріка, зрозумівши, що зміна теми не вдалася.

—Нічого. Пішли спати. Завтра, а точніше вже сьогодні, ще їхати додому, — піднялася Ольга й кинувши задумливий погляд на машину Олега, направилася до намету. Віоріка махнувши рукою Роману пішла з нею.

А зранку була дорога і аварія під Києвом, в якій Роман зі Стасом відбулися синцями та переляком, а Олег… загинув.

Хлопці потім розказували, що спали, доки на останній ділянці дороги кермував Олег, прокинулися вже від удару. Віоріка з Ольгою, які їхали позаду, бачили, як машина хлопців чомусь вильнула, наче об’їжджаючи щось на дорозі, зачепила огорожу праворуч, відлетіла на зустрічну вантажівку, а потім влетіла у відбійник... Ані водій вантажівки, ані інші свідки не могли зрозуміти, чому Олег раптом повернув кермо — об’їжджати на дорозі було нічого, ані ям, ані зайвих предметів на асфальті не було.

Коли тіло хлопця вантажили у швидку, Віоріка була шокована й чомусь до останнього не могла відірвати погляду від безвольно звішеної руки під простирадлом та затиснутого в ній тоненького вугільно-чорного ланцюжка. Дівчина все не могла усвідомити, що людини, з якою вона ще зранку жартувала, вже немає…

§§§

Серпень 2021

—Слухай, щось я зовсім заплуталася. Очі Дану, амулети, якесь срібло, джмелі, комплект самовбивці… Що це за хаотичний набір слів? Ти мені зараз нагадуєш одного пришибленого клієнта, який замовив дизайн обкладинки книги й хвилин десять перераховував, що на ній має бути, ігноруючи, той факт, що в такій кількості та на такому дрібному форматі, йому можна зробити, або комплект мікроскопічної мозаїки, або одну велику пляму бруду, з методично накладених одне на інше зображень. Ти можеш по-людськи пояснити хоч щось?  — обурилася Віоріка. Але Ярош не відповів на її питання, бо у цей момент вони вийшли до дерев’яного пірса, котрий майстерно ховався за високим очеретом.

На пірс саме вистрибнув із човна чолов’яга з густою чорною бородою, що закривала обличчя майже по очі. Камуфляжні штани, зелена футболка та засмагла шкіра, колоритно доповнювали досить бандитський образ незнайомця.