Частина 7

Серпень 2021

Спускатися та обходити пагорб довелося довго. Віоріка йшла майже автоматично, бо не могла оговтатись від видовища спаленого рюкзака й розлюченого Яроша. Та й взагалі останнім часом події навкруги скидалися на якусь химерну гру тіней. Щось відбувається, але варто придивитися уважніше і усе здається грою уяви помноженою на необізнаність.

Зниклого Андрія Віоріка майже не знала. Про цього високого, чорнявого та жартівливого хлопця вона не встигла скласти якоїсь чіткої думки, бо, власне, їх ніхто і не знайомив. Звичайно, дівчина його іноді зустрічала у коридорах офісу, бачила на корпоративі. Але ж хіба можна скласти про когось об’єктивну думку за таких умов? Ольга пізніше неодноразово розповідала, який він «чудовий та неймовірний», проте з побіжних описів його звичок, Віоріка б точно не віднесла такого персонажа у категорію «чоловік-мрія». Хлопець, що може розвернутися й кудись гайнути з друзями при тому, що пообіцяв побачення своїй коханій, автоматично «втрачав прохідні бали» в очах Віоріки. Може він і веселий та товариський, але як на такого покластися, бути в ньому впевненою, щось з ним планувати? Ольга казала, що саме ця спонтанність, легкість та любов до життя її й полонили, але Віоріці важко було таке зрозуміти. Їй це здавалося більше схожим на безвідповідальність та відсутність серйозного ставлення до всього, й Ольги, особисто. Тому й версія, що той «принц» просто десь завіявся, а не трагічно пропав, вважалася Віоріці більш вірогідною. Але подруга чомусь була на 100% впевнена у містичній складовій його зникнення, й ця її фанатична впевненість старанно намагалася продряпати  шпарину у світогляді Віоріки.

Попри всі вмовляння звернути увагу на буденні варіанти зникнення хлопця, Ольга з наполегливістю самонавідної торпеди шукала містику і, треба визнати, певні дивинки таки знаходила. Не те, щоб магію чи об’ємний полтергейст, але деякі незрозумілі моменти їх подорожей дійсно не вписувалися у знання та ланцюжок логічних висновків Віоріки. Було стійке відчуття, що не вистачає якихось частин пазлу, але яких саме і де їх шукати, дівчина не могла зрозуміти. Може, саме тому Віоріка й озвучила Ярошу при зустрічі найфантастичнішу свою версію, сподіваючись почути щирий сміх. Але й тут її очікувала несподіванка у вигляді Тихона, котрий… радісно підтвердив наявність якоїсь чудодійної галявини та цілком серйозно допустив можливість щось там знайти! А потім та дурна нічна пригода…Чого вони так злякалися? Що то було? І чи було? Чи то виключно чудні версії її буйної уяви, розхитаної містичними розповідями Ольги? Чи не лише? Ця невизначеність та відчуття стану повної дурепи настільки дратувало, що Віоріка  поставила собі за мету будь-що розібратися у цій загадці. Дівчина була впевнена, що все, навіть містика, повинне мати ознаки логіки, а отже — і відповіді!

Загалом Віоріка досить спокійно сприймала більшість життєвих подій, але якщо вже щось її підштовхувало до активних дій, то, як сказав один її колега «ти, як невмирущий зомбі, якщо вже піднімеш — фіг потім упокоїш!». І сказав він то, спираючись на одну невеличку пригоду в офісі. Власне нічого надзвичайного не було, просто керівник відділу якийсь день довів Віоріку до сказу своїми дурнуватими вимогами до макету, які навіть не відповідали тому, що хотів їх Генеральний директор (а вона чула побажання на нараді!). Дівчина тоді настільки розізлилася, що вирішила закрити питання кардинально. Ні, вона чесно й дуже довго терпіла ті «геніальні поради» та «уточнення», які суперечили одне одному, а потім, коли ліміт терпіння вичерпався в нуль, плюнула на субординацію й, згрібши свої макети, попрямувала прямо до кабінету Генерального. Впевнено оминувши секретаря (яка зазвичай виконувала роль нездоланного Цербера, а цього разу чогось навіть не пискнула), Віоріка влаштувала керівництву емоційний виступ на тему: «Неможливо намалювати чотири паралельних зелених лінії червоним кольором, ще й так, щоб дві з них перетиналися! Ось вам всі можливі варіанти. Або так, або ось так! Не влаштовують — уточніть завдання! Або звільняйте!»

На подив усього офісу Генеральний тоді розвеселився й затвердив один з запропонованих дівчиною макетів, а керівник Віоріки її … «похвалив!», ще й почав брати з собою на усі наради, де обговорювалися план-завдання. От і зрозумій після цього тих чоловіків! Що тих, що оцього, який чимчикує попереду неї. От що Ярош мав на увазі говорячи про мавок та русалок? Його інтонація та погляд «приб’ю заразу!» зовсім не нагадували жарт. Але ж і серйозно він таке не міг сказати! Чи міг? Чи то наочна демонстрація його знаменитого почуття гумору, яким він, за розповідями, міг кого завгодно довести до сказу?

—А давай-но ти мені розкажеш про свою зниклу подругу, — мовив Ярош, відволікаючи Віоріку від думок.  

—Ольгу?... Гарна людина. Розумна, красива, товариська, добра. Хіба що у коханні зробила дивний вибір.

—Чим дивний?

—Ну-у, я знаю, що у всіх різні смаки, але мені важко зрозуміти, як можна закохатися у хлопця, що ставить тебе на один рівень з «е-гей, погнали на Десну!».

—Тобто ти віддаєш перевагу тим, хто сидить біля ніг коханої й старанно полірує дівочі чобітки?

—Звичайно ні! — щиро обурилася Віоріка. — Чоловік має бути чоловіком, а не килимком! Але ж якщо ти кохаєш людину, то маєш принаймні попереджати про свої плани, думати про почуття дівчини. Хіба так важко подзвонити та попередити про зміну планів, аби твоя половинка не втрачала голову обдзвонюючи всі лікарні? А в них же таке не раз було! Ольга за час їх стосунків кілька ночей реально провела опитуючи лікарні, бо Андрій подзвонив, що виїхав до неї і… завіявся на всю ніч з випадково зустрінутим другом! Чи однокласником! Чи навіть «інтелектуальним безхатьком»!