Частина 6

Травень 2021

Наступного дня після пригод на Бакоті Ольга прокинулася у чудовому настрої, пораділа, що їх ранок почався не з голосистого кукурікала та діловито, наче нічого й не було, зібралася до Хотинської фортеці. Подальша подорож дівчат пройшла чудово та без жодних проявів містики, полишивши у Віоріки сумбурні, але загалом яскраві й досить приємні враження.

Проте вихідні дні швидко скінчилися, знову почалися робочі будні й працювалося після травневих свят, якось важко. Одного дня, коли обідня перерва вже скінчилася, а до кінця робочого часу полишалося ще кілька годин, Віоріка спіймала себе на тому, що почувається, ніби прив’язана кішка, відверто не розуміючи, навіщо сидить на цій дурнуватій роботі, коли життя проходить десь там, на вулиці, принаймні, точно за стінами офісу. Логіка намагалася аргументувати щось там про забезпечення потреб, заробляння грошей, професійний ріст, але душа прагнула свободи, і раз за разом шукала її у яскраво-блакитних клаптиках неба між сірих хмар за вікном. Врешті-решт, вкотре помилившись при створені макета рекламного борда, дівчина подумки вилаялася, згорнула всі програми й рішуче попрямувала до Ольги з пропозицією «провітритися, доки нема керівництва».

Подруга меланхолійно зшивала стос договорів і появі Віоріки щиро зраділа. Приклеївши чергову наліпку на прошитий документ, Ольга заблокувала комп’ютер та прихопивши вейп з радістю підтримала ідею отримати «життєво-необхідний ковток свіжого повітря».

Вулиця обробила замовлення на «свіже повітря», старанно підготувалася й зустріла дівчат важкими сірими хмарами та холодним вогким пронизливим вітром, що час від часу кидав у перехожих краплі дрібного дощу, який, попри календарну весну, здавалося, ще трохи й застигатиме крижинками просто в повітрі.

—Бр-р-р, ну й погодка. Що це за травень? І не скажеш, що літо за кілька днів. Не травень, а помилка природи. В квітні й то було тепліше, — вискочивши на поріг будівлі, Віоріка одразу замоталася в курточку. Натягнувши на обличчя маску, вона швиденько направилася до кав’ярні, що знаходилася за кілька метрів від входу до їх офісу.

—А зранку ж таке сонце було…— кивнула задумливо Ольга, лінуючись діставати маску та полишаючись на вулиці.

Віоріка заскочила у тепле приміщення, задоволено вдихнула аромат кави, за який дуже любила кав’ярні, та замовила собі раф з лавандою. Доки напій готували, дівчина відсторонено блукала поглядом по прилавках з мішечками різних сортів кави, потім, перевела погляд на подругу, яку було видно крізь скляні двері.

Оля пихкала вейпом та відсторонено дивилася на перехожих. Ось з-за дверей вигулькнув Степанович, розплився усмішкою, привітався. Ольга тріпнулася, схопила його за руку, щось швидко заговорила. Той зупинився, покивав головою, щось відповів, знизав плечима. Ольга відпустила його, закусивши губу, кивнула. Чоловік поплескав її по руці, схоже, підбадьорюючи, та попрямував далі з таким виглядом, наче на вулиці справжній травень — тонесенька курточка розстібнута, обличчя задоволено підставляє під краплі дощу. Не чоловік, а морж!  Мабуть, не даремно кажуть, що «сало гріє».  Цікаво, що від нього хотіла Ольга? Невже знову питала про ту нещасну галявину?

—Ваша кава, — відволікла Віоріку продавчиня, вручаючи стаканчик накритий пластиковою кришкою. Віоріка подякувала та вийшла на вулицю до подруги, яка вже щось уважно читала в телефоні.

—І що ти там шукаєш, наша любителька містики? — жартівливо спитала Віоріка, відпиваючи каву.

— Вже знайшла. Бермудський трикутник по-українськи. Слабо на таке поїхати подивитися? — змовницьки примружилася Ольга.

—О-у, то ти продовжуєш складати нам маршрути пригод? Ще й вирішила на «слабо» брати мене? — розсміялася Віоріка, — Щось новеньке. Це ж наче не мене налякала до стану параліча бакотська мавка.

— То тимчасове непорозуміння. Але цього разу я знайшла набагато цікавішу місцину.

— Ну-ну. Там літає Вій, гуляють неспокійні духи та пропадають кораблі?

—Майже. Хіба що без Вія. І не кораблі, а люди, бо це село, біля якого немає моря чи навіть пристойної річки. Власне самого села, яке вважається аномальною зоною, на карті теж вже немає. Я поки розкопала, чому мені Гугл видає щось у Київській області, коли в списку Андрія написано, що воно у Сумській, ледь ручку не згризла.

—Початок сумнівний. Що ж там цікавого, якщо самого села вже немає?

— Сама місцина. Про неї вже багато років ходять дивні розповіді. Кажуть, що там навіть місцеві, які знають всі навколишні села, як свої п’ять пальців, примудряються загубитись на абсолютно рівній дорозі без жодних лісів та ярів. А відстань в пару кілометрів можна долати кілька годин. Там зупиняються годинники, «глючать» телефони й компаси, не менш цікаві глюки там ловлять і люди. Ось дивись, журналісти збирали свідчення, — розгорнула Ольга посилання на екрані телефону. — Наприклад, один колишній головний агроном розповідає: «Там такі дива відбувалися, що туди навіть трактористи іноді відмовлялися їхати. Та що там казати, корови обходили ці місця».

—Так це ж розповіді дядечки про часи 70-х років, — пробіглася Віоріка очима коротеньку статтю.

—А ось ще. Тракторист згадує, що в нічну зміну, десь між дванадцятою та третьою годиною ночі його трактор не раз зависав над проваллям через чудні галюцинації.

—Заснув за кермом та й списав все на містику. Зручно, —знизала плечима Віоріка, відпиваючи черговий ковток кави.