Частина 5

Травень 2021

Фортеця Віоріку не розчарувала. Це дійсно можна було назвати туристичною перлиною України, як було зазначено в якомусь рекламному буклеті. Грандіозна панорама, чудове архітектурно-планувальне рішення, височенні мури, залізні ворота. Високі башти підпирають небо гострими шпилями, сонячні промені пронизують галереї та танцюють на широкому, прикрашеному зеленню подвір’ю, зазираючи у глибоку «боргову яму», де зараз сидів манекен у вбранні середньовічного злочинця. А за численними важкими, оббитими залізом дверима: похмурі в’язниці, музеї, багаті зброярні та таємничі підвали. А ще гвинтові, стерті безліччю ніг, стародавні сходи, що повз важкі гармати ведуть під дахи башт, в яких співає мрійливу пісню весняний вітер, довжелезні кам’яні галереї, в котрих людина спалахує у потоках світла та розчиняється, наче примара, у смугах тіні. Віоріка намагалася сфотографувати цей ефект на телефон, але камера втрачала розум від перепадів освітлення й видавала взагалі фантастичні картинки, на яких Ольгу можна було прийняти то за сліпучого янгола, то за якусь богиню ночі.

В одній з башт подруги виявили вбрану у середньовічний одяг дівчину з совою на плечі. Дівчина пропонувала провести коротку екскурсію, сфотографуватися та купити «сертифікат» про відвідини фортеці чи інші сувеніри. Доки Ольга уважно читала якусь стародавню грамоту, Віоріка радісно поскакала на високе дерев’яне крісло, підставляючи руку для рукавиці на якій сиділа  красива птаха.

—Оль, та облиш той сувій, таємницю філософського каменю там все одно не знайдеш. Сфоткай краще мене з цим пір’їстим дивом! І сама йди у кадр, — попросила Віоріка, з цікавістю роздивляючись невеличку сіреньку сову з круглими розумними очиськами. Пташка потопталася на її руці, лоскочачи кігтиками навіть крізь цупку тканину рукавиці, й з не меншою цікавістю поблимала на туристку.

—Ви їй сподобалися, — усміхнулася Віоріці власниця сови.

—Вона всім подобається, — мовила Ольга, неохоче відволікаючись та  фотографуючи подругу. Зробивши з десяток фото, вона повернулася до розглядування приміщення (важкий стіл, старовинні письмові приладдя, шафа, стіни — голий камінь) й лише після наполегливих умовлянь Віоріки погодилася й собі сфотографуватися. Доки Віоріка відходила від столу для більш вдалого ракурсу, власниця сови підійшла до Ольги, аби посадити їй на руку свою пташку. Проте сова мала іншу думку й невдоволено тріпнувши крилами, перелетіла на спинку стільця.   

Якийсь момент Віоріка бачила лише спину та довге хвилясте волосся дівчини у декоративно-середньовічній сукні та обличчя Ольги. Подруга щось тихо сказала, дівчина на мить завмерла, потім кивнула, щось не менш тихо відповіла, потім щось ще додала і в цю мить сова активно замахала крилами, бо подруга чомусь махнула рукою, здається, реагуючи на пропозицію зайвий раз потурбувати птаху.

—Олю, не лякай пташку, їй ще цілий день з людьми працювати. Вона й так вже он вирішила обрати більш зручне «сідало» — посміхнулася Віоріка, споглядаючи на це дійство через екран телефону. Подруга ще щось сказала дівчині та знову схвально кивнула й нарешті вийшла з кадру.

— Агов, красуне моя, досить вдавати Арістотеля! У тебе не той типаж. Дивимося в камеру, посміхаємося, — помахала руками Віоріка, дивуючись задумливому виразу обличчя подруги. —  О, ось так, повернись трохи ліворуч… Шикарно!  Тобі б ще якусь середньовічну сукню і отой перстень у вигляді воронячої голови, що лежить на столі, й була б чиста чародійка! Через цей вітраж сонячні промені так красиво окреслюють силует блакиттю, — відходячи до самих дверей башти, аби вмістити загальний фон, прокоментувала Віоріка. Камера зафіксувала здивований погляд власниці пташки і якийсь рух Ольги, від якого сова знову обурено замахала крилами. Фото вийшло напрочуд живим та атмосферним.

З фортеці дівчата вийшли задоволеними. Погуляли, перекусили, порозважалися стрільбою з лука та арбалета, посміялися з вгодованого кота, що спав під вивіскою «катівня», полякали одна одну варіантами середньовічних тортур (багата була вигадливість у предків). Ольга наче відволіклася він сумних думок, а Віоріці сподобалися цікавинки та дух давнини, що наскрізь пронизував будівлі, попри наявні кафе, атракціони й продаж сувенірів, на яких частенько зустрічався непримітний напис «made in Chinа».

Коли дівчата вийшли з фортеці день був в самому розпалі, тож вони вирішили відвідати ще якийсь туристичний об’єкт і Ольга запропонувала Бакоту, згадування про яку помітила в одному з туристичних буклетів. Сказано — зроблено. Стрибнули у машину, ткнули пальчиком у навігатор і вперед.

Дорога сумнівної якості з годину вихляла між ріками, лісами й пагорбами та зрештою вивела дівчат на пласку рівнину, на якій оку було відверто ні за що зачепитися. Навігатор  вказав на з’їзд з траси і скоро асфальт перетворився на посипаний гравієм путівець, що підіймав за машиною суцільну стіну рудого пилу. Подруги доїхали до недолугої автостоянки (вбиті у землю кривенькі стовпчики з не менш «рівним» шлагбаумом), де полишили машину поряд з кількома іншими автомобілями, оскільки далі  дороги не було, а рівниною розбігалися виключно стежки. Дівчата не розуміли де обіцяні красоти, проте вперто попрямували за групою туристів, що саме гомінливим натовпом висипалися з густо присипаного пилюкою автобуса.

Рівнина, пил, скромна травичка, кілька сором’язливих кущиків… І раптом, за непримітним пагорбом, погляду дівчат відкрилося широченне плесо Дністра, вражаючи синім простором, зеленими схилами та білосніжними скелями, що за кольором, мабуть, не поступалися знаменитим білим скелям Дувру у Великобританії.