Частина 4

Серпень 2021

Віоріка зайшла за Ярошем у дім та пройшовши веранду, що дивилася на світ запиленими вікнами, опинилася у просторій кімнаті з великою побіленою сільською піччю і лежанкою, на якій стояв ряд акваріумів з якоюсь зеленню та рибою. Втім акваріуми тут стояли не лише на лежанці, а ще на двох столах, та й у наступній кімнаті було видно щось подібне. Судячи з наявного холодильника, електричної плити, блюдця з крихтами хліба і чашки з недопитим чаєм на краю одного зі столів, дівчина зайшла в умовну кухню. Умовну, бо окрім переліченого тут ще стояв допотопний буфет, три стільці, відра з водою та диван, вкритий строкатим пледом. І все це було засіяно неймовірною кількістю незрозумілого приладдя (шланги, градусники, пластикові рубки, коробочки, сачки, пусті акваріуми).

—Гаразд, вашу чудодійну галявину ти мені показувати не хочеш, але принаймні провести до покинутого в лісі рюкзака можеш? У мене там купа корисних речей і втрачати їх я зовсім не планувала, — вирішила не відволікатися від потрібної теми гостя, хоча й зацікавлено роздивлялась чужий дім.

—Якщо я тебе проведу й ти забереш свій нещасний рюкзак, ти заспокоїшся і не розгортатимеш нам тут більше свою розвідувально-диверсійну діяльність?

—Я маю перевірити свою теорію, — набурмосилася Віоріка, яка ненавиділа полишати справи на півдорозі. А тим паче саме цю справу.

—І що, гризтимеш тут всім голови до наступної повні? Тобі ж на повню потрібна галявина?

—На повню…

—Ну от, а сьогодні вже не повня. То що, сидітимеш тут чекаючи з моря, ой, вибачте,  з місяця погоди? А як же робота, друзі, столиця? Ти ж тут завиєш ще до вечора. Чи підеш бабі Оляпці города сапати? Я тебе важко уявляю в ролі сільської наймички. А що твої батьки скажуть про такі розваги?

—Батьки давно звикли, що у них доросла самостійна дочка, а екотуризм рідними теренами то взагалі нині модна течія, — дівчина тихцем показала язика в спину чоловіка, який щось там заклопотано перебирав у одній з куп обладнання.

—Братику своєму двоюрідному ти теж таке розкажеш? —спитав Ярош не озираючись.

—З братиком ми давненько не спілкувалися. Та й, взагалі, він зараз у Штатах, і навряд чи стартоне рятувати сестричку від якихось там сільських реалій. Ще варіанти будуть? Слухай, Яроше, коли тебе встиг покусати сердитий їжак-невдоволько? Ти ж був душею компанії, красенем, ганяв на мотоциклі, ігноруючи закони фізики, я вже мовчу про правила дорожнього руху. Та й одягався нормально, а не як бомж на виїзді. А тепер: «а як же робота?», «що скажуть батьки?». Що з тобою трапилося?

—Життя зі мною трапилося. Воно з усіма трапляється, — пробурмотів чоловік, дістаючи з холодильника та розкладаючи на вільній частині столу газету, в якій виявилися червоні дрібненькі … живі черв’яки! Вони навіть ворушилися!

—І… що ж ти зробив такого поганого життю, аби воно перевело тебе на китайсько-в’єтнамську дієту? — округлила очі Віоріка, спостерігаючи, як Ярош дістає блюдце і впевнено так черпає черв’яків ложкою.

—Що? — озирнувся він здивовано. Окинув поглядом квадратні від подиву очі дівчини, перевів погляд на ложку, — А, то для риби. Мотиль. Личинки комарів. — розсміявся він. —Я не планую це сам їсти.

—А-а-а… це добре, а то я вже подумала…

—Що я запропоную тобі бутерброд з мотилем? Ні, ну ще я можу організувати хліба з сухою дафнією з додаванням соковитої річії та валіснерії і посипати то все трубковиком, — розреготався Ярош, спостерігаючи гру емоцій на обличчі своєї гості.

—Я так розумію, все перераховане то зовсім не місцеві сорти сиру чи ковбаси, — набурмосилася Віоріка, бо не любила відчувати себе необізнаною дурепою, а саме так вона зараз через тих черв’яків і почувалася.

—Правильно розумієш.

—От і їж сам все назване. Як можна було поміняти нормальне життя на ось це? Ні, ну я знаю одного чоловіка, який пропрацювавши п'ятнадцять років бухгалтером раптом вирішив, що «цифри занадто сірі», кинув роботу, дружину, купив фотокамеру і чкурнув на Балі. Але те хоч якось можна зрозуміти, а от проміняти столицю та нормальні умови життя на черв’яків в холодильнику…

 —А звідки ти знаєш, що нині у холодильнику того бухгалтера? В Індонезії досить цікава кухня.

—Та ну тебе. Навряд чи там аж настільки все екзотично…

—Віоріко, я вирощую рибу. Тропічну. Тому у копанку її не випустиш. Але за будь-яких умов,    виробництво, а тим паче вирощування тварин, птахів, риби, креветок чи мідій,  дуже рідко схоже на рекламну вітрину. Живі істоти мають багато потреб, і те, що хтось про них не знає, не означає, що їх нема. Те, що ти не бачила, як курка, крильця якої ти замовила в ресторані, їсть якогось черв’яка, а потім перед реалізацією з тієї курки виймали нутрощі, серед яких було і елементарне гімно, не означає, що їх там не було.

—Так, все, досить. Я ж тепер на ті нещасні крильця, мабуть, і дивитись спокійно не зможу. — скривилася Віоріка, яка чомусь занадто яскраво уявила описаний Ярошем процес. Ні, теоретично дівчина те все звичайно знала. Але знати теоретично, що твій стейк, колись був свинею, і особисто бачити, як живуть ті свині — то зовсім різні речі. Зараз дівчина дуже раділа, що не їсть тропічних риб. Хоча, якщо подумати, що їдять інші риби… Віоріка тріпнула плечима, старанно відганяючи весь той химерний асоціативно-логічний ланцюжок думок та повернулася до нагальних питань,  — Краще скажи, ти мене проведеш за рюкзаком? Це ж через тебе я його вчора загубила.