Частина 3

Гроза, судячи з усього, мала намір ретельно вимити село, бо дощ, як спіймав Віоріку на порозі хати баби Оляпки, так всю ніч і поливав. Втім, ранок зазирнув до вікон яскравим сонечком та голосистим співом пташок, старанно намагаючись звести всю нічну чудасію до недолугого спектаклю. Віоріка спіймала себе на тому, що в першу чергу вона роздратована власною непідготовленістю. Не такий у неї був план, зовсім не такий. Власне вчора вона очікувала чого завгодно, але точно не того, що Ярош її просто притягне з лісу до села, як мішок картоплі, й покине посеред дороги без жодних пояснень! Ще і її власні ноги виявилися підступними зрадниками — понесли зовсім не туди, куди вона планувала! Але ноги, то таке, з ними вона якось домовиться, а от Ярош даремно думає, що зможе так просто позбутися Віоріки.

Дівчина потягнулася та глибоко зітхнувши відчула з вулиці аромат якоїсь смаженини. За порадою балакучого Тихона домовившись з бабцею Оляпкою про проживання, Віоріка неочікувано отримала окрім кімнати з ліжком ще й чудову кухарку, за умови доставлення деяких продуктів. В місцевому магазині набір товарів був дуже скромний, а до сусіднього села, з більш помітними ознаками цивілізації, п’ять кілометрів, тож бабця туди зазвичай їздила на велосипеді, бо автобус — то «рідкісна птаха» ще й дорого. Отож бабця запропонувала гості повний пансіон в обмін на кілька поїздок по магазинах, продемонструвавши Віоріці, що сільський шопінг, то окрема категорія розваг, котра більше подібна до азартного полювання. Дівчина й гадки не мала, що тут треба знати «рибні місцини», а від покупки якоїсь лопати, ланцюга, горщиків, хімікатів чи мішка дерті, можна отримувати стільки радості! Та вона своїй машині раділа, мабуть, менше, аніж ця бабця кільком знайденим деталькам на  велосипед!   

Віолетта простягнула руку з-під ковдри, дістала зі старомодного, прикрашеного плетеною серветкою, комода телефон й задумливо проглянула повідомлення та оновлення стрічки. Купа сповіщень фб, інстаграму, вайберу, ватсапу, проте від Ольги, чи про Ольгу досі нічого не було. Відкинувши телефон Віоріка встала і вдягнувши шорти та футболку почимчикувала босими ногами до виходу з будинку — всі зручності тут були на вулиці.

Дім, в якому Віоріка так вдало зняла кімнату, був досить просторим, тож господиня, оселивши гостю в одній з двох спалень, майже не перетиналася з нею в будинку. Та й взагалі у Віоріки склалося враження, що ця бабця в домі хіба що спить, проводячи більше частину часу на вулиці: в городі, біля сараїв з худобою, чи у літній кухні, де вона щось постійно варила, смажила та консервувала. Звали господиню чудно — «баба Оляпка», проте коли Віоріка спробувала дізнатися ім’я та по батькові, для більш ввічливого звертання, жіночка замахала на неї руками, розсміялася та заявила, «звертайся, як усі, дитино, я вже звикла».

На сніданок було козяче молоко, яєчня, свіжоспечений хліб та салат, і Віоріка спіймала себе на тому, що отримала неабияке задоволення від такої, зовсім простої, їжі. А вдома ж часом почнеш думати, щоб такого з’їсти, а воно все «якесь не таке» — то авокадо у ролах зеленкувате, то тірамісу в кав’ярні солодкувате. Цікаво, чому так?

Після сніданку, так-сяк відбившись від прямолінійної цікавості та смішних версій бабці (а де це ти вчора гуляла? А з ким? На дискотеку нашу ходила?) дівчина вигнала з подвір’я машину та попрямувала до Яроша, плануючи розповісти цьому конспіратору-гумористу все, що думає про нього самого та його жарти.

Вчора зранку, випадково зустрівши знайоме обличчя посеред забутого Богом села, дівчина спочатку не повірила власним очам. Ярош, віртуоз гітари, сексапільний красень, якого вона пам’ятала виключно в інтер’єрі дорогих ресторанів чи на сцені, чимчикував вулицею  у вигляді якогось чугайстера! Віоріка його не бачила вже років п’ять, чула щось про творчу кризу та зміну «парадигми життя», але не очікувала, аж настільки кардинального випадіння з ресурсу. Ярош теж відверто здивувався, бо зустрівшись з нею поглядом так і застиг на виході з обшарпаного магазинчика. Віоріка ж, впевнившись, що це дійсно він, щиро зраділа, сподіваючись, що він допоможе. А тут ще й його друг, смішний такий колобок, почувши, що вони знайомі, так старанно кинувся розпитувати та радити де зупинитись, до кого звернутися… Наївна… Вона так зраділа знайомому обличчю та й просто адекватним людям, а не оцим мовчазним селянам, яких спробуй спіймай (таке враження, що це село населяють якісь глухонімі големи, котрі тільки й вміють що стовбичити рачки по своїх городах!), що не одразу помітила, як на зміну розгубленості у Яроша прийшло… невдоволення. Віоріка звернула увагу на його відверто кислу пику, коли вже Тихон пояснював їй, як проїхати до будинку бабки Оляпки. Здивувалася, але все ще сподівалася на допомогу. Не склалося. Принаймні добровільно. Але вона не планувала здаватися! Не вийшло вчора вночі, вийде сьогодні!

Коли дівчина під’їхала до подвір’я Яроша, він саме щось мив посеред зарослого травою двору й удав, що не помітив її автомобіль. Навіть голови не повернув! Щось там старанно тер, граючи м’язами під світлою футболкою та час від часу відкидаючи темну чуприну, що спадала на чоло. Сірі, заляпані водою шорти з досить недбало обрізаних джинсів, відкривали світу засмаглі м’язисті ноги.  Дівчина окинула поглядом свого знайомого та глибоко видихнула, старанно гамуючи мрії, як вона зносить до біса ці низенькі дерев’яні ворота, зупиняючись просто перед носом цього незворушного нахаби. Від виконання таких чудових планів зупиняла хіба що вихованість та ще 100% необхідність ремонту машини після такого вибрику (ворота були страшненькі й відверто доживали свій вік, проте «героїчно помираючи» точно подряпають чи погнуть бампер). І якщо вихованість Віоріка вже ладна була посунути далеко й надовго, то ремонт авто їй видався надмірною ціною за одне сумнівне задоволення. Свою машинку дівчина любила.