Частина 2

—От же ж холера! Здається гроза йде! — прошипів крізь зуби Ярош, на мить зупиняючись посеред лісу та дослухаючись до ледь чутного далекого гуркоту. — Треба швидше знайти ту дурепу…

—Точно дурепу? Може вона перед нами крутнула хвостом та й спати поскакала під пухову ковдру до баби Оляпки, а дурні — ми, бо носимося лісом, вдаючи мисливських хортів? — бухкотів Тихон чимчикуючи позаду.

—Тримав би дехто свого довгого язика на припоні, то й не довелося б зараз тут блукати.

—Та я ж про тебе думав, особисте життя хотів допомогти влаштувати. За тобою ж завжди дівчата бігали, а зараз ти бобилем сидиш, як дід Кондрат. А тобі ж зовсім не вісімдесят, якщо раптом що. Ні, я розумію вибір у нас зараз в селі не багатий, всі путящі давно роз’їхалися, але ж тут красуня сама приїхала! Я ж з добрими намірами…

—Тихоне, четвертий десяток йде, а ти досі не знаєш куди виводять ті добрі наміри? А подумати, перш ніж мене здавати з потрохами? Ти думаєш юні столичні красуні сплять і бачать, як прикрасити моє життя? Нехай у лахах ти не спеціаліст, але ж ти її машину бачив? Та вона від однієї моєї «Ниви» тікатиме поперед свого капоту, швидше ніж голуби, від твого опудала на городі.

— Та не таке вже й погане те опудало… Подумаєш, сусідка трішки налякалася, — знічено пробурмотів чоловік.

 —Так трішки, що від її вереску ворони на протилежному кутку села позлітали.

Здалеку знову долинув ледь чутний гуркіт грому, який цього разу почули обоє. Тихон скрушно зітхнув.

 —Оце тепер ще вимокнути для повного щастя, зальопатися по вуха у глині й потім спати в сараї, бо дружина ж у такому вигляді в хату не пустить. А тихцем не проберешся, бо мене ж ще від воріт собака здасть з потрохами, бо він у нас лякливий. Колись я був прийшов п’яний та забрьоханий, послизнувся біля двору Маньки й прямо в калюжу, а вона ж там ледь чи не по коліна, так те блохасте опудало, побачивши мене, як почало вити… Всіх на кутку перебудило, сусіди потім ще тиждень згадували мені те «явлення свині народу», — бурмотів Тихон.

Ярош не особливо дослухався до розповідей напарника, а за хвилину раптом розвернувся й майже побіг вгору лісистим схилом, у якому вгадувалися колись давно нарізані тераси.

—Та куди ж тебе понесло, козел ти гірський? Почекай! Я ж і у сімнадцять не вмів так скакати!  Кажу тобі, вона вже, мабуть, додому пішла, — знову почав гнути своє Тихон, намагаючись наздогнати напарника. Широколисті дерева змінилися на пронизану яскравими місячними променями ділянку соснового лісу, під ногами почали похрускувати тоненькі сухі гілочки та шишки. Втім скоро тераси скінчилися й чоловіки знову пірнули у густе листя, мимоволі уповільнюючись.

— Не пішла… Воно самовпевнене й вперте, як коза тієї ж баби Оляпки… А такі багато чого можуть знайти, і в першу чергу неприємності на свою п’яту точку, по собі знаю.

—Та щоб тебе обігнати у пошуку неприємностей, то треба неабиякий хист мати. Столичній кралі таке точно не до снаги. Подвиги твоєї молодості досі в селі згадують, молодь слухає ті байки із захватом, стареча — з жахом. Микитич, здається, досі віри не йме, що пережив своє вчителювання за часів коли ти був не в міру активним школярем, а Карга, як почула, що ти в село повертаєшся, звільнилася з посади завклубши, урочисто передавши всі справи невістці нового директора школи. Хоча до цього трималася за своє крісло зубами, оберігаючи той старий клуб, як дракон золото й закопуючи в зародку всі спроби молоді влаштовувати влітку дискотеки. Саме за те, що нині є де ввечері погуляти, мій племінник, здається, ладен тобі пам’ятник власними руками поставити, хоча й не знає чим ти вразив ту стару гримзу. До речі Яроше, мені завжди було цікаво, що ти почув, коли ходив тоді на галявину?

—Те, що й всі…— відсторонено відповів чоловік, пробираючись густим підліском.

—Ой, та не годуй мене байками. Саме тому ти тоді три дні походив, як мішком прибитий а потім загув з села на  стільки років?

—Я поступив до ВИШу, студентське життя, все таке…

—Це ж яке воно було у тебе насичене, що з тих пір про тебе в селі хіба, що зі слів батька було чути?

—Молодий, дурний, самовпевнений, знав, як себе зайняти… — мовив Ярош, нарешті вискакуючи на ділянку високого берега, де дерева відкривали погляду посріблене місяцем плесо ріки, чорний ліс на протилежному березі й загрозливу хмару на обрії, яку раз за разом підсвічували яскраві блискавки. Знову долинув, тепер вже гучніше, невдоволений гуркіт грому.

—Але ж …— почав було Тихон, проте його перебила емоційно-промовиста лайка Яроша, з якої літературними були лише останні два речення.

—…Та чого ж тим дурепам в місті не сиділося? Вони таки зацікавили кого не треба! — завершив барвисту тираду Ярош, уважно вдивляючись, як внизу, вздовж води, просто на очах формується та підіймається над густою стіною очерету срібляста смуга туману, в якій час від часу поблискують золотаво-зеленкуваті зблиски. Це досить красиве видовище зовсім не порадувало чоловіків.

—Йо-о, все, я додому, — миттєво визначився Тихон з напрямком дій.

—Так, схоже час повертатися, — невдоволено кивнув Ярош, потерши неголене підборіддя.

—Час повертатися…повертатися…— пронеслася лісом чи то луна, чи то чийсь тихий шепіт підхоплений першим рвучким поривом вітру, що приніс запах вологи, озону та почав стрімко розкручувати й піднімати вгору пасма туману.