Примарне щастя

Звичайний літній ранок охопив славне Запоріжжя. Я прокинулася від наполегливого цвірінькання горобців, що сиділи на гілці старезного дуба під моїм вікном. Підвелася з ліжка і похмуро визирнула у вікно. За відчиненою рамою починався спекотний літній день. Сонце нещадно палило. Дерева у дворі шуміли підкорюючись легенькому вітерцю-суховію. Десь за сусідніми будівлями сотнями голосів й десятками машин шуміла вулиця.

Я замислено вдивлялася в пейзаж за вікном роздумуючи про своє. Сесія тільки-но закінчилася, а в мене, як студентки третього курсу, залишилася ще купа справ.

По-перше, написати оповідання для студентської збірки. І це мене зараз дуже хвилювало. Термін дали невеликий. Усього лише тиждень на написання трьох сторінок тексту. Начебто і нормально, але. Ось в цьому «але» й ховалася моя нагальна проблема. В мені просто бракувало натхнення. Я не знала за що братися. З чого почати. Та взагалі, про що писати? Ідей було нуль, а термін невблаганно спливав. В мене залишилося ще три дні.

Кількахвилинне розглядання двору не принесло мені жодної корисної думки. Я все ж таки зібралася з силами й попленталася вмиватися. Закінчивши із ранковими процедурами, поснідала й усілася за комп’ютер. Почала штурмувати Інтернет у пошуках порад і технік які б допомогли позбутися стресу.

Мережа не допомогла мені відшукати натхнення. Тай не дала жодної ідеї. Тоді я написала кільком друзям одногрупникам. Поскаржилася на брак натхнення і бажання відпочити. Моя давня подружка Олена запропонувала провести вихідні на Хортиці. Тим краще, що сьогодні свято Івана Купала. Отже, ми зголосилися провести купальську ніч на Хортиці. В наметах біля вогнища на березі Дніпра.

Домовившись, повимикали комп’ютери та розійшлися збиратися. Я швидко і бездумно, наче автоматично покидала у рюкзак речі. Взяла пляшку води та вирушила на відпочинок.

Байдуже, повністю заглибившись у себе, подолала знайомі з дитинства сходи. Грюкнула дверима під’їзду звичайної багатоповерхівки й опинилася на спекотній вулиці. Черепашачою ходою рушила у бік автобусної зупинки. Вечір тільки починався й спекотні вулиці нагадували пустелю. Де-не-де пройде перехожий. Десь грюкнуть двері магазина. Той й все.

На пустельній вулиці ніде сховатися від пекучих променів. Асфальт плавиться під літнім сонцем. На мою превелику радість, довго чекати автобуса мені не довелося. Я простояла на зупинці під навісом лише кілька хвилин. Підійшов автобус і я вирушила до місця зустрічі нашої невеличкої компанії. В салоні стояла суцільна задуха. Від неї не рятували навіть відкриті віконця. Попиваючи прихоплену у дорогу воду я доїхала до потрібної зупинки.

Вивалилася з задушливого транспорту. Роззирнулася навколо. В стороні, під навісом зупинки мене вже чекала невисока дівчина. Найкраща подруга мала приємне обличчя з трошки гострими рисами. Довге пряме чорне волосся вона заплела в тугу косу.

Помітивши мене дівчина рушила вперед. Ми підійшли одна до одної. Перекинулися з Оленою привітаннями. Посиділи трохи на лавочці біля зупинки очікуючи інших.

Незабаром з’явилися хлопці. Високий та худий наче деревце, гостроносий коротко стрижений рудун – Антон. Компанію йому складав невисокий худенький, але з приємним обличчям та великими сірими очиськами Ілля. Він сховав своє кучеряве біле волосся під банданою, щоб не заважало.

Хлопці весело перемовляючись підійшли до нас. Ми перекинулися вітаннями. Й друзі потягнули нас у напрямку невеличкого селища, що розкинулося на широкому острові. Поки йшли, обговорювали свої майбутні оповідання:

- Ви вже вирішили про що будете писати? – спитала я друзів.

- Не зовсім. Думаю написати щось типу слов’янського фентезі. Того й іду на свято. – відповіла Олена.

- Я, думаю написати якийсь бойовичок. – кинув Ілля.

- А я взагалі не буду нічого писати. Не моє то. – відповів Антон.

- А я не знаю. Я ще вагаюся. Не маю жодних конкретних ідей. І навіть бажання щось писати не маю. – поскаржилася я друзям.

- Нічого. От розважимося; відсвяткуємо; відпочинеш і прийде натхнення. – підтримав мене завжди веселий і сповнений оптимізму Ілля.

- Хотілося б. – зітхнула я.

Поки базікали, дійшли до поселення. Пройшли повз кілька хат. Підійшовши до одного з дворів, Ілля забарабанив у хвіртку. Гукав останнього з нашої компанії - Олега, що живе саме в цьому невеличкому будиночку. Приятель визирнув з хати. Високий кремезний парубок з широким привітним обличчям та коротко стриженим темним волоссям махнув щоб почекали і знову зник.

Невдовзі Олег з’явився у дворі з рюкзаком. Закинув його на плече. Потім витяг з хати два згорнуті намета і передав їх хлопцям. Навантажившись, рушили святкувати.

Прогулялися Хортицею у пошуках святкувальників. Натрапили на саме дійство. Тоді, не роздумуючи, відшукали мальовничу галявинку й розмістилися поруч.

Влаштувалися на густій траві під розкидистими старими деревами біля річки. Хлопці поставили намети. Ми з Оленою назбирали дров. Відклавши все інше «на потім» долучилися до святкування.

Разом з іншими святкувальниками водили хороводи, стрибали через багаття, співали пісень. Я весело сміялася захоплена дійством. І з ентузіазмом приймала участь в розвагах. Навіть сплела кривенький віночок і пустила його кудись в далину за течією Дніпра. Та коли свято скінчилося й люди почали розходитися по домівках, знову засумувала.

- Ну чого ти? Не картай себе. Щось вигадаєш. Твір обов’язково напишиться. Ось побачиш. – намагалася заспокоїти мене подруга.

- Пробач Оленко, але не можу. Я у відчаї. – промовила тихо.

- Що лікувальний ефект свята вже закінчився? – весело спитав Ілля долучаюсь до розмови.

- Мабуть, так воно і є. – сумно відповіла.

- Так ти хоч залишишся з нами? Чи може поїдеш до дому?– запитав завжди раціональній та дбайливий Олег.