Роздлі 8. Настя

Ти не дивишся на візитку, яку стискаєш у пальцях. Її кути впиваються в долоню, але цей біль такий незначний у порівнянні з тим, що розриває тебе зсередини. Ти не пам’ятаєш, як вийшла з лікарні, не чула, як зачинилися за тобою важкі двері. Світ навколо став глухим, ніби загорнувся в прозору стіну, через яку не проходять ані голоси, ані звуки міста.

Ти просто йдеш вперед. Навіть не знаєш, куди. Осіннє повітря хапає за горло, змушуючи вдихати глибше, ніж тобі хочеться. Люди довкола поспішають у своїх справах, не помічаючи тебе. Ти ж – людина без мети, без розв’язки, без майбутнього.

В голові пульсує єдина думка: що далі? Ти бачиш лише глухий кут. Грошей немає. Часу немає. Варіантів теж. Немає. Скільки часу минуло відтоді, як твоє життя перевернулося з ніг на голову? Не важливо, адже здається, що все це триває вічність. Як дивно, що життя може змінитися в один момент. Раніше тобі здавалося, що так не буває, що це лише кадри з фільмів, які мають додавати в сюжет драми. Що ж... тепер ти героїня цієї драми. Ось тільки ти уявлення не маєш, що там далі підготували сценаристи. І чи буде у твоєму сюжеті щасливий фінал.

Телефон мовчав. Чи не вперше ти б хотіла, щоб хтось зателефонував. Сказав, що знає як все вирішити. Але все що ти отримала це співчуття, яке не можна обміняти на життя.

Ти заходиш у найближче кафе, аби просто сісти і сховатися від холоду, від людей, від світу. Дістаєш телефон, відкриваєш телефонну книгу. Єдиний варіант. Твої пальці тремтять знаходячись так близько то кнопки виклику. Якщо ти наважишся назад вже нічого не можна буде повернути. Ти довго вдивляєшся в знайомий номер і не помічаєш, як пішов виклик. Ніби пальці самі не витримали тиску і зробили вибір за тебе. Очікування вбиває. Повільно руйнує твої клітини. Змушує серце шалено битися. Ти не дихаєш так довго, що легені починає стискати. І похапцем хапає повітря тоді, коли чуєш "абонент розмовляє". Але не з тобою. Як завжди. Спочатку ти відчуваєш полегшення, а потім відчай. Він підступає повільно з розумінням, що останній шанс втрачено. Кого ще можна просити? Кого можна мучити своєю безвихіддю? Відповідей немає.

Ти відчуваєш, як з очей самі по собі котяться сльози. Ти їх не витираєш – хай. Хай всі бачать. Нехай знають, що ти здалася. Що більше не можеш бути сильною. Що всі їхні слова про «тримайся», «все буде добре» – це просто порожній звук.

Твоя кава гірка і з присмаком сліз. Пити її більше не хочеться. Час іти. Куди ти ще не знаєш.

Вдома холодно і порожньо. Вдома стіни давлять на тебе і кімната здається такою малою. Ти занурюєш руки в кишені, дістаєш телефон, рукавички... На підлогу падає візитка. Ти навіть не усвідомлюєш, що знову береш її в руки. Його голос знову звучить у твоїй голові. «Це просто вибір». Ні, це не вибір. Це відчайдушна спроба врятувати те, що руйнується на очах.

Ти набираєш номер, поки твоя свідомість ще не встигла протестувати. Гудки здаються надто довгими. Останній шанс. Останній вихід. Останній крок, на який ти ніколи не подумала б піти.