Розділ 7. Стас

Ти не знав навіщо її зупинив. Це було безглуздо. Вузький коридор лікарні не давав шансу на приватність, ти відчував, що на вас косо дивляться, але не відступав. Медсестра, що сиділа за стійкою, мала вигляд людини, яка звикла до будь-яких сюрпризів, але навіть вона поглядала на вас з деяким інтересом. Вона явно вас чула, але все одно тримала спокійний вираз обличчя. Це була її робота — мати вигляд, ніби вона не помічає, як світ навколо з часом тане. Як все довкола змінюється.

— Що вам потрібно?

Трішки терплячості, більше віри в себе, другого шансу... Але все це аж ніяк не стосувалося цієї дівчини. Тож, що тобі потрібно від неї? Вона очікувала відповіді залишаючись на місці між тобою та стіною. Від неї пахло ваніллю та розбитими мріями.

— Маю пропозицію.

Вона стисла документи в руках сильніше.

— Ділову. — Ніби це щось змінить.

Не найкращий час і не найкраще місце. Але ти чув її розмову. Ти знав, що їй потрібні гроші. Але чи готова вона поступитися через це своєю свободою, хоч і фіктивно?

— П’ятдесят тисяч взаміну на послугу.

Ти не знав, що вона подумала в цей момент, але відчував, що нічого хорошого в її думках не було. Скільки варіантів могла породити уява дівчини? Але з усіх можливих ти точно не збирався пропонувати найгірший сценарій. Проти ти був певен, що твоя пропозиція безглузда і ніхто не погодиться. Навіть вона. Тим паче вона.

— Фіктивний шлюб...

Невже це і був її найгірший сценарій? На тебе давно так ніхто не дивився. Стільки злості, стільки ненависті. Вона вміла відчувати емоції, проживати їх на повну. Її очі сяяли, немов вогні, і тобі хотілося відчути щось схоже, але вже давно нічого не відчував.

— До побачення.

Ти став неуважним, чи вона була занадто сильною. Вона різко відсунула тебе в бік і попрямувала геть.

— На півроку, максимум рік, — ти не полишав спроби.

— По вашому це смішно?

— Я ж не сміюся.

— То знайдіть ту, хто посміється разом з вами.

— Але...

Ви вийшли через головні двері, осіння повітря різко огорнуло холодними обіймами.

— Послухайте, що вам потрібно? — повторила вона знову. 

Ти не відповів одразу. Спочатку знизив плечима, ніби не збирався далі продовжувати, але потім додав:

— Те, що я сказав. Одружитися. І це не жарт.

В твоєму голосі не було жодної іронії. Вона не могла визначити, чи говориш ти серйозно чи просто хочеш втікти від власних проблем таким чином. Вона дивилася на тебе і все ще нічого не розуміла. Але ти був певен. Вона думала. Невже справді задумалася над тим, щоб стати частиною твого життя? Але хіба, така як вона може прийняти пропозицію від першого ліпшого?

— Це не жарт. Просто вибір, — ти продовжив уже не так весело, а скоріше з тоном розуміння. — Навіть не уявляєте, як це може змінити все.

Але вона так і не відповіла. Ти ж не розцінював мовчання відмовою. Ти був у відчаї, вона теж. Ти дістав з кишені візитку і простягнув її дівчині. 

— Якщо раптом передумаєте.