Розділ 6. Настя

Ти здалася. В який саме момент? Можливо, тоді, коли лікар сказав, що ти приймеш правильне рішення, ніби тут могло бути ще якесь окрім очевидного. Можливо, тоді, коли кавомашина вперто не хотіла віддавати тобі каву. Або ж тоді, коли останній з твоїх списку контактів порадив не опускати руки, саме ці слова ти чула за останні три години найчастіше. Ти ледь дотрималась до сьомої ранку, щоб почати телефонувати всім зі списку знайомих і не дуже, друзів і тих з ким контакти вже давно були розірвані. Але всі, як один торочили про кризу, проблеми і відсутність зайвих фінансів. Ти не зібрала навіть половини суми, і уявлення не мала, де взяти решту, яка лякала не скільки своїми нулями, скільки тим, що може бути занадто пізно.

Відчай, ось що ти відчувала прямуючи до стійки реєстрації. Медсестри розпочинали ранок міняючись змінами, про щось перемовлялися, а для тебе все злилося в один суцільний ледь помітний шум, ти не розбирала слів і просто йшла з думкою, що цей день ніколи не закінчиться. 

Зі цього напівживого стану тебе вивів чийсь голос:

— А ви?

Тобі здалося, що це тобі почулося. Але молодий парубок дивився прямо на тебе чекаючи відповіді.

— Що? — може він просто тебе з кимось переплутав.

Ти відвела погляд, ще не вистачало щоб хтось вдивлявся в твої заплакані очі.

—  А ви не хочете зі мною одружитися?

Повторив хлопець і ти застигла оторопівши. Такі прохання не звучать просто так на вулиці. Їх не говорять першій ліпшій в коридорі лікарні. І відверто, ти ніколи не очікувала, що пропозиція одруження прозвучить ось так: без квітів та простягнутої каблучки, без особливих слів та в таких зовсім не підходящий для цього момент. Ти лише кліпала очима не давши жодної відповіді, на очах бриніли сльози, а він ніби чекав, що ти ось ось погодишся. Але не дочекався.

— Складна ніч? — він усміхнувся ніби нічого з попередньо сказаного і не було.

Медсестри на рецепції хихотіли, а ти починала думати, що це все плід твоєї уяви.

— Хіба вранці тут знаходяться люди в кого ніч видалася легкою?

Він зацікавлено схилив голову, ніби намагався роздивитися щось в тобі. В нього було чорняве волосся і втомлений вигляд. Ти відчувала, як від нього несло алкоголем, але справа була не в цьому. Він був втомлений, але вже давно. Так втомлюються, коли не знають куди йдуть і чого саме прагнуть. Ця втома в очах, рухах, в усмішці, що могла б закохати в себе, але... Але вона лише ховає за собою тугу.

— Я можу чимось допомогти?

— Ви лікар?

Він лише похитав головою. Не дивно, адже на лікаря він не був схожий. Хіба на молодого медбрата, що і досі не вирішив чи ця професія для нього. 

— Тоді якщо ви не маєте п’ятдесят тисяч, навряд ви допоможете.

Здавалося, що розмова закінчена. Ти посунула папери медсестрі крізь маленьке віконечко, вона прийнялася проставляти штампи.

— А якщо маю?

— Доларів, — різко додала ти, тепер остаточно впевнившись в тому, що цю розмову не варто продовжувати.

Медсестра передала папери назад і ти розвернулася зустрівшись поглядом з ним. Неочікувала, що він і досі буде тут стояти.

— І все ж...

— Якщо не можете допомогти, то не забирайте мій час.

Ти намагалася його обійти, а він ніби граючи в гру навмисно збільшував траекторію твого шляху, навіть не думаючи відходити в бік. Та ти не в тому настрої щоб панькатися, і якщо він не може відійти, то тобі нічого не вартує протиснутися біля нього так близько, щоб  він спіймав кожну нотку твого парфуму.