Глава 7.

  Дзвоник зв'якнув, попереджаючи про нового відвідувача. Алекса роздивлялася темне переміщення і все було так, як зазвичай показують в містичних шоу і фільмах. Всякі не зрозумілі амулети на стінах, листки зі знаками і великий стіл, накритий великою червоною скатертиною. Вона б навіть подумала, що тут працює шарлатана, яка обманює звичайних людей. Але вона знала, що ця жінка справжній медіум, інакше не змогла би спілкуватися з її шпигуном на заправці.

 З іншого боку вона не відчувала в атмосфері чогось містичного чи не звичайного. Навіть амулети на стінах були звичайними бряскальцями,  для містичного антуражу.

 – Доброго дня. У вас сьогодні запис? – До неї вийшла приємна жінка середнього віку, яка була вдягнута у все чорне. Її Темне волосся зібране в акуратний пучок, а на голові була маленька шляпка з вуал'ю. Сама ж незнайомка справляла сильне враження.

 – Ні, я за особистим запрошенням, – посміхнулася дівчина. – Навіщо вам речі які не мають ніякої сили? 

– А, так ти і є Алекса, рада з тобою познайомитися. Проходь, я тебе пригощу чаем, – жінка привітно махнула в сторону дверей, що вели з кімнати. За дверима Алекса побачила світлу комфортну кухню. – Не завжди щось повене мати духовну силу, щоб противостояти потойбічному. Деякі речі не заміні при моїй роботі.

 – Навіщо ви мене запросили? Щей використали привида як гінця. Що вам потрібно?

 – Просто познайомитися. Доречі, мене звати Дороті. Але в містичних кругах мене називають Леді Дірей. Знаю, дурнувате призвісько, але я звикла. Не так часто зустрінеш тіх, хто має такий рідкісний дар як у тебе.

– Не скажу, що він такий вже і рідкісний. Ви же спадковий медіум, а значить хтось з ваших предків теж мав цю силу. Чесно, я навіть вам трохи заздрю. Мені поиходилися самій вчитися і приймати те, що я інша. Мене навіть майже переконали що всі ці привиди лише плід моєї хворої уяви, – гірко всміхнулася гостя, проходячи за господаркою в жиле переміщення.

 Дороті визивала симпатію і їй хотілося довіритися. До того ж не часто зустрінеш людей які теж спілкуються з мертвими. Може ця жінка єдина, хто зараз зможе їй допомогти зрозуміти і дати відсіч страшній сутності що до неї причипилася. То що Мей не просто привид, Алекса не сумнівалася, але що то за сила вона не знала.

 Дівчина пройшла на кухню і сіла на запропоноване місце. Тут було дуже затишно. Тим часом господарка поставила чайник і кинула туди якись пучок трав. Приємний трав'яний аромат рознісся по кухні і повністю заспокоїв схвильовані нерви дівчини.

 – Таким як ми важко в цьому світі. Колись моїх предків палили на вогнищі за відьомство, зараз же все потойбічне лише цікавий антураж. Хтось вірить у магію, хтось ні. Можу тільки уявити скільки складнощів тобі прийшлося пройти. 

 – Це вже не важливо, – звернула Алекса не приємну тему розмови. Цю болючу рану вона чипати не хотіла. – Важливо інше, навіщо ви мене запросили? Я розумію, що це не просто щоб перетерти кістки мертвим. 

 – Я покликала тебе по дуже важливій справі. Хочу щоб ти прийняла дещо, – Дороті підійшла до невеличкої тумби і дістала дві старі на вигляд книжки у шкиряному переплетінні. А потім сіла поклавши їх на стіл. – Це всі знання, що передавалися в нашому роду. Усе переведенно на нашу мову, так що зрозумієш. Тут все що відомо про сутності і як з ними впоратися. Як користуватися даром. А одна з них, це щоденник моєї далекої пращурки, яка і дала силу нашій крові. Вона була провідником як і ти.

 – Так, заждіть, – розгублена дівчина не розуміла, навіщо Дороті віддавати сімейну реліквію чужій по суті людині. – Я не розумію, навіщо вам це. Ви про мене нічого не знаєте. Ну, окрім того, що вам розповів той хвалько. І чому ви вірішили, що мені потрібні ці знання.

 Алекса схрестила руки на грудях і з викликом подивилася на медіума. Та точно щось задумала. Дівчина звикла що нічого не буває за просто так. Дуже велику ціну вона віддала за своє прокляття, щоб вірити в добрі наміри живих людей. Про те їй справді потрібна була допомога і знання, що давала Дороті. Тільки яка буде їх ціна і чи правда те що вона каже.

 – О, пробач, треба спочатку прояснити, чому я це роблю. Розумієш, я остання в своєму роду, хто має духовну силу і буде шкода якщо знання цілих поколінь згине, так нікому більше не знадобившись. Колись рід Мерлоу був великим і в нас було багато обдарованих. Але наш рід почав згасати. Мало дітей отримувало дар, або зовмсім не народжувалися, хтось був бесплідним. Я не знаю чому – чи то прокляття стало причиною, чи то так склалася доля. Але в мене так і не народився спадкоємець, що міг би передавати посилання з того світу живим.

 – Але чому я? Так, я розмовляю з привидами, можу передавати їх послання. Але я хочу спокою. Не хочу цього прокляття, що мучить мене все життя. 

– Це не прокляття, моя люба. І не буде в тебе звичайного життя, бо ти провідник. Дуже рідкістний дар і величезна духовна сила. – Дороті посміхнулася побачивши не розуміння на обличчі гості. Тому і пояснила:  – Від духовної сили залежить і сила нашого сприйняття. Мій дар не дуже сильний, я тільки чую мертвих, можу дозволити заволодіти моїм тілом привиду. І достатньо маю сили, щоб підтримати у собі дві душі. Але ти інакша справа. Чужа душа не зможе зайняти твоє тіло, бо твоя енергетика спалить її, але вони можуть знаходитися біля тебе і підпитиючись твоєю енергією ходити за тобою.

 – Невже це дивно? Я думала всі медіуми так можуть, що привиди тиняються за тими хто їх бачить, або чує щоб зводити своїми проханнями і завершити свої справи, – поморщілася Алекса. На це Дороті так щиро розсміялася, що навіть не було образливо. Це був веселий сміх, що не займав гордості.

– Звичайно ні. Щоб підтримувати свою сутність, привиду треба енергія. Зазвичай це або місце його смерті, або те що викликає спогади, сильні почуття. Те що тримає його в цьому світі. Він не може просто так пересуватися як хоче, – на це Алекса кивнула, знаючи це з власного досвіду. – Але для того, щоб прикликати чужу душу, мені потрібен зв'язок між рідними людьми, яких вони любили, або спеціальний ретуал щоб його викликати і утримати. Щоб ця душа могла говорити з рідними мені доводиться дозволяти привиду завалодіти моєю сутністю, щоб втримати його довше. Інакше моєї сили не вистачить втримати його поруч.