Глава 4.

 Алекса стояла в осторонь від алеї і дивилася на хлопчика. В її серці був страх. Вона не знала хто обірвав маленьке життя, але точно б не хотіла зустрічатися з негідником, який це зробив. Але з нею був Ден і це заспокоювало. Вона почекала поки мати знову відвулічеться на перехожого і помахала йому рукою, щоб хлопчик її помітив.

 Маленький привид подивився на неї і на його личику промайнула радість. Потім він зник, але дівчина знала, що він зараз з'явиться поруч з нею. 

 – Мама... Чому мама мене не баче? Ви же мене бачите? Чому мене ніхто не баче? – Затараторив він. Такий нещасний і розгублений. Здається він не зрозумів що помер.

 – Заспокойся, маленький. Я тебе бачу. Все добре, – Алекса тепло посміхнулася. – Як тебе звати? 

 – Ой, пробачте. Мене звати Трей. 

– Приємно познайомитися, Трей. А мене можеш звати, Алекса. Ти пам'ятаєш що с тобою трапилось перед тим як ти з'явився біля мами?

 Його закривавлений лоб похмурився, згадуючи. Алекса хоч і звикла що привиди можуть виглядати моторошно, но спокійно дивитися на закривавлену дитину було дуже важко. До того ж на одежі і на тілі була земля, а значить він помер у ній. Від знання про це було зле, але вона силою волі тримала привітний вираз обличчя.

  – Я грав у м'яч біля дітячого майданчику. А потім м'яч покотився на дорогу. Мама казала щоб я не бігав по дорозі, але машин не було і я побіг за м'ячем. А потім сигнал і дуже сильний удар. Було так боляче, а потім темрява. Коли я прокинувся, я опинився у якомусь замкнутому просторі. Було навіть боляче дихати і я не міг кричати. А ще мене трясло, гуділа машина і дуже пахло бензином, а потім я знову знепритомнів. А коли знову відкрив очі, побачив чоловіка, що закопував яму. я просто стояв поруч, а він мене не помічав. Це було так страшно і не зрозуміло. Я дуже захотів до мами і тільки про це подумав, як опинився біля неї. Вона плакала, шукала мене, кликала мене. Потім пішла до поліції. Вона не чує мене, не баче. Ніхто не бачить окрім вас, – і він так гірко розплакався, що так і хотілося втішити і пригорнути до себе.

 – Тихо, тепер все буде добре. Ти зможеш показати де ти грався і куди покотився твій м'яч?

 – Так, це не далеко. Але я не можу відійти від мами далеко. Мене щось не пускає, я хочу піти до дому, не бачити як мама роздає листівки, як страждає у себе в кімнаті. Але не можу відійти від неї.

 – Зі мною зможеш. Не хвилюйся, поруч зі мною поліцейський. Так що мама не буде злитися, що ти пішов від неї, а ми с тобою друзі, правда?

 Хлопчик не впевнено подивився у сторону алеї на маму, а потім на Алексу. Йому так хотілося вірити, вона бачила. А ще дивно, що Мей ще не вставила ні одного коментаря. Алекса оглянулася, але так і не знайшла дівчину. Дивно, що вона зникла.

 – Так, ми с тобою друзі. І ти так тепло сяєш, мені зразу стає тепліше і зовсім не боляче.

 Ця фраза здивувала Алексу. В якому сенсі вона сяє. Вона оглянула себе, але звісно ніякого сяйва не побачила. Але Трей відвулік її:

– Там майданчик, я проведу. 

– Пішли, він покаже де він був в останнє, – сказала вона Дену. Як зрозуміла Алекса, на дитину наїхали, кинули в багажник, а потім закопали живцем непритомного хлопчика. Аж нудота до горла підійшла від таких думок. Але треба брати себе у руки.

   Вони досить швидко дійшли до майданчика, а потім Трей повів їх далі. Перед будинками йшла дорога і він зупинився на одному з участків дороги. Алекса одивилася асфальт. Навіть крові не було, хоча голова і одяг Трея були всі закривавлені. А значить він отримав дуже серйозні травми.

– Здається тут його збила машина, – повернулася вона на Дена. Як би не хотілося їй уникати таких розмов, але інакше Ден не зрозуміє її натяків, треба казати все прямо. – Я можу відчути куди його повезли. Але потрібна машина. Слід дуже слабкий і скоро зникне якщо не поквапимось. 

– Ти і таке можеш?– здивувався слідчий. Алекса кивнула і відвернулася. – Добре, тоді я зараз викличу машину.

 Після важких психотропних препаратів, від яких і справді втрачаєш глузд, її дар став тільки сильніший і вона могла відчути слід потрібної енергетики. Але дуже слабко і вже пройшло багато часу. Вона сподівалася що відчує куди повіз злодій дитину.

– Це тут? – Спитав Ден, роздивляючись приватний великий гараж, зроблений під СТО.  Алекса подивилася на хлопчика і той кивнув. Він здавався зляканим. 

– Так це тут. Що будемо робити. Звинуватили негідника і подивимося як він відреагує? 

– Треба с першу взяти ордер і пред'явити підозру у злочині. Ми не можемо просто взяти і ввалитися до нього і звинуватити у вбивстві. 

 – Ти не можеш, а я можу. Не можна так це зоставити. Він же втече, – в Алексі закіпила злість. Як же вона ненавиділа ліхачів, які відбирають життя на дорогах. 

  Вона рішуче пішла до відкритих воріт. На всі  відговорюваня Дена, що це небезпечно, вона не звернула уваги. Так, вона розуміла що небезпечно дражнити звіра в клітці, але відчувала що так правильно.

 – Доброго дня, можна к вам звернутися? – Відвуликда Алекса чоловіка, що зусереджено щось робив під капотом однієї з машин і не помітив як вони зайшли.

 – Доброго дня, у вас щось зламалося? – Чоловік підняв голову, відвулікшись від своєї роботи. Здається він здивувався їх появі, але вирівнявся і взявши тряпицю, почав витирати вимазані в мастилі руки. 

  – Ні. Хотілося знати, куди ви діли тіло хлопчика, якого збили? – Чоловік завмер і подивився на Алексу. Навіть шкода, він не виглядав як холоднокровний вбивця, що міг навмисно вбити дитину. Але зовнішність може бути оманливою.

– Що ви кажете? Я був тут весь час, нікого я не збивав, – відповів чоловік, але його руки помітно затремтіли. 

 – Ви збили хлопчика, який вибіг на дорогу за м'ячем. Він був у синій курточці з Мікімаусом і жовтих штанцях. Це було кілька місяців тому, ви не могли цього забути. Він отримав сер'йозні травми. Аи могли його врятувати і відвезли до лікарні. Але замість цього жорстоко закопали живцем не притомну дитину. Де ваша людяність?