Глава 3.

 Район Брейкер-стріт не просто так вважався не спокійним. Тут зосередилися нічні клуби, бари і навіть скриті притони. Тут був більший віцоток злочинності і майже не було жилих будинків. 

 Це місце не подобалося Дену Галовей. Але він не міг залишити саму цю дивну дівчину, що так впевнено шла до найнебезпечнішої частини району де збиралися банди.

 Вірив він їй? Важко не вірити, коли вона каже те, що не може знати. Не можна і виключати що вона причасна до вбивства Мей. Може вона причасна до зникнення дівчат і співпрацює з маньяком. Звідки стільки знає? Чому прийшла до нього і росказала де тіло Мей? Її мотиви не відомі. 

 Сумніви. Дена мучили сумніви. По інформації що він здобув, вона лікувалася в одній із самих ізольованих психіатричних клінік. Але коли він з нею спілкувався вона вела себе абсолютно нормально, якщо не вважати ці дивні розповіді про привидів. Вона могла знати Мей при житті і про їх дітячий орден їй було відомо. Але звідки вона могла знати що він запитає і підготувати відповіді? Вона не на секунду не за ислювалася над відповідями.

З одного боку він був прагматиком і не вірив у потойбічне, лише своїй інтуїції. А інтуїція йому казала, що Алекса не бреше. Дівчина була дуже переконлива і вірила в те що каже. До того ж як могла тарілка, що стояла далеко від краю перевернутися на нього, якщо ніякого привида нема? Зоставалося просто спостерігати за нею, зрозуміти що правда, а що божевільна маячня. 

 А ще захистити від небезпеки, якщо щось піде не так. Вони пройшли по вулиці і в кінці тратуару, біля повороту, знайшли необхідний бар. Алекса зробила глибокий вдих і видих, і без сумніву ступила у двері. В середині стояла димовуха від цігарок і перегару. Чувся чоловічий сміх і переговори.

 Алекса впевнено пішла до барних столів, де стояла велика компания у шкіряних куртках.

 – Ну що ж, Тіллі, допомагай, – пробубніла дівчина під ніс, заплющила не надовго очі, а потім відкрила. Подивилася в бік від себе і кивнувши, пішла до компанії чоловіків. Коротко видохнувши, Ден поправив ручку пістолета, що був надійно захований під футболкою на поясниці, і трохи заспокоївшись пішов за дівчиною. 

А ця не вгамована без страху підлійшла до байкерів, які як раз реготали над якимсь жартом. У поліцейського навіть промайнула думка, що вона їх знає. Вони помітили її і с цікавістю подивилися на Алексу. Але не було помітно, що вони знайомі.

 – Вільних доріг і вітер у спину, – з посмішкою промовила вона, замість привітання. Байкери здивувовано переглянулися, а потім привітно посміхнулися у відповідь, явно прийнявши за свою. Один навіть підняв у привітному жесті кухоль пива.

 – І тобі попутного вітру, крихітко. Щось хотіла? – Бородач у червоній бандані з цікавістю на не подивився. Ден розслабився, все що як треба і атмосфера привітна. Але Ден здивувався, що Алекса знає привітання байкерів.

 – Так, мені потрібно поговорити з Єфером, приватно. Це стосується останого прохання Тіллі.

 – Тоді пішли, перетремо. Я Єфер. Але хлопці підуть зі мною. У вовків нема таємниць один від одного, – зі стільця встав один із байкерів. З довгим, темним волоссям до плечей і наколками на всі руки. Інші чотири чоловіки теж піднялися.

 Чоловік вказав на двері, що були подаль з боку. Там була не велика кімната, з декількома диванами. На столі була попільничка з грудою окурків. У повітрі стояв смрад диму.

 – Тіллі два роки як пішов на небо. Чому саме зараз ти вірішила щось передати нам від нього? – Запитав главарь. Ден зрозумів це по його поведінці і тому що інших не лізли в їх розмову. 

 – Я довго приходила до тями. Не могла змиритися, що він пішов. Він наче знав що його забере дорога і взяв з мене обіцянку. А потім мене не було в місці, і я не могла передати його слова.

 – А ти хто йому?

– Я його крила, – тихо сказала Алекса, відводячи погляд. І так переконливо. Чоловіки змарнили і на їх обличчях з'явилася жалість і співчуття.

 Невже вона була дівчиною того Тіллі, а його просто водила за ніс? І та вистава в кафе, наче вона розмовляє з привидом. Ден склав руки на грудях і підписав стінку, не ставши сідати з іншими. 

– Пробач, крихітко. Але давай до спави, що він просив передати? – Запитав Бородач, який до цього перший звертався до Алекси. 

– Моя частина під мостом, де сходяться кораблі. На третьому камені я зоставив знак нашої свободи, – зосередженно сказала дівчина, наче до чогось чи до когось дослухаючись. На це Єфер замислився на хвильку, а потім кивнув.

 – Я здається розумію, що він мав на увазі. Завтра з хлопцями перевіримо те місце. Як тебе звати? Треба ж познайомитися, ти нам тепер як сестра 

 – Алекса. Тіллі так багато про вас розповідав, що здається я знаю вас дуже давно. Він мені всі вуха прожужав про ваші пригоди. 

 – Ого, за це треба випити. Пішли ми пригощаємо. І свого приятеля нам представиш, – хлопнув по коліну задоволений розмовою главарь банди. 

 – Перепрошую, але в мене справи. Може іншим разом, – поспішно відмовилися Алекса і встала. 

 – Шкода. Але якщо щось станеться, ми завжди тут. Тепер ти частина нашої братії. Ми тебе супроводимо, щоб до тебе ніхто не причипився.

 – Не треба, в мене надійний супутник, – Алекса подивилася на Дена і посміхнулася. – Попутного вітру, хлопці.

 – І тобі, Алекса.

 Вона полегшено зітхнула, коли вони нарешті вийшли з бару. Тільки тепер Галовей помітив як напруженно пальці стисли кишені її блузи. Потім пальці розслабилися, відпускаючи тканину.

 – І що то за міст, де зустрічаються кораблі? І до чого третій камінь? 

 – Гадки не маю. Я просто передала слово в слово те, що мене попросили передати. Вони зрозуміли і добре.

– А що для них означає " крила"?

– Не знаю, але здогадуюсь, – потисла вона плечем, а потім кинула не задоволений погляд у сторону, насупившись, – і нічого реготати, це зовсім не смішно. І взагалі, іди виконуй свою частину угоди. 

 Ден ще не міг звикнути, що вона розмовляє з кимось невидимим. Але він співчував цій дівчині, яка іноді здавалася абсолютно нормальною. Він тільки міг уявити скільки образ вона пережила. А з іншого боку, він ще не розібрався, чи справді вона хвора, чи це дійсно її дар бачити те, що не бачать інші.