2. Шепіт

Наступного ранку мене розбудив дзенькіт скла. Я швидко застелив ліжко, так сяк пригладив світлі кучері й спустився донизу.

— Добрий ранок! — радісно гукнув я мамі, яка саме ставила пляшку з темною рідиною у верхню шухлядку.

— Добрий ранок, сніданок готовий! — крикнула вона, і на кухню якраз зайшов батько.

Я не знаю як таке можливо, але сьогодні запах був ще виразніший, ніж вчора. Ще раз переконуюсь: мама справжній кулінар, і здатна з будь-чого зробити шедевр.

— Дякую, я побіг! — тато швидко цьомкнув маму в щоку і побіг, залишивши майже повну тарілку.

— Та куди… — спантеличено почала мати, та замовкла, бо з вітальні почала линути музика. Цього разу мелодія звучала голосніше, так, ніби тато нарешті не мав стримуватися в грі. Фортепіано видавало настільки тужливі ноти, що добряче прислухавшись, можна розчути плач і крики. Краєм ока я помітив, як мама затремтіла, а тоді з її очей полилися сльози. Вона швидко вибігла в коридор, і я почув як вона хвалить батька за гру. У відповідь пролунав щасливий сміх і мелодія, підтримувана скрипінням будинку, заграла з новою силою.

Нишком я увійшов до вітальні, де на краєчку дивана заворожено сиділа мама. Тато грав, і з-під його пальців виривалася справжня магія. На мить здалося, що його руки подвоїлися — настільки швидко і віртуозно вони бігали по клавішах. Раптом мама скрикнула, і музика різко стихла.

— Що сталося? — жорстко запитав тато, обертаючись до неї.

Мама підвелася, і стала розглядати фортепіано.

— Та мені здалося, — нервово засміялася вона, проводячи пальцем по кришці інструмента. — що ти наче почав роздвоюватися…

Батько різко підвівся і став впритул до неї.

— Ти пила сьогодні? — він примружив очі.

— Що? Ні, звісно ж, ні, — мама важко ковтнула. — Я обіцяла…

— Добре, на цей раз повірю, — відмахнувся від неї тато. — Тоді йди, не заважай мені грати.

Мама розгублено кивнула, спостерігаючи за тим, як він зручно вмощується перед фортепіано і гортає пожовклі сторінки з нотами. Я пішов за нею на кухню, і дивився як мати відкрила верхню шухлядку. Мить вона дивилася на пляшку, зважуючись на якесь рішення. Потім швидко відпила, і знову сховала алкоголь, прикривши набором спецій.

— Мамо, ти ж обіцяла татові, — прошепотів я.

Вона здригнулася і тяжко зітхнула.

— Мені це потрібно, — пробурмотіла під носа, знову потягнувшись до шухлядки.

Я сумно спостерігав за тим, як порушувалася надана татові обіцянка. Будинок тим часом мовчки спостерігав, занурившись у вичікувальну дрімоту.

* * *

— Любий, я піду відпочину. Вечеря холоне на столі, — гукнула мати, але батько і вухом не повів. Вітальня занурилася в напівтемряву, але він продовжував грати, захоплено й безупинно. Я ж не міг відірвати очей від швидкого руху його пальців, що пурхали клавішами немов метелики. Тато починав щоразу нову мелодію, все більше демонструючи свою майстерність. Стіни будинку оживали разом зі звуком: тяглися вперед в момент крещендо і відкочувалися назад при зміні звуку.

Мене трохи турбував зовнішній вигляд тата, його блідість обличчя та напіврозтулені губи, з яких виривалось уривчасте дихання. З чола стікав солоний піт, крапаючи прямо на чорно-білі клавіші, де одразу випаровувався з гучним шипінням. Мама декілька разів заходила до вітальні, стурбовано спостерігаючи за своїм чоловіком, якого повністю поглинула гра. Але після невдалих спроб достукатися, вона лиш махнула рукою.

Я ж не хотів, щоб гра припинялася. Мене, як і тата, повністю заворожувала мелодія, записана на старому записничку, який я люб’язно розклав перед ним. Пальці судомно вистукували все нові ноти, а обличчя батька набуло задоволеного виразу. Я спостерігав, як в одну секунду з його очей крапали сльози, а вже за мить він сміявся. І я реготав разом із ним. Він радісно дивився на мене, і знову зосереджувався на нотах.

З вікна виднілися зорі, а тіні довкола нас зосереджувалися в кутках. Вони теж прийшли послухати. Нарешті. Я радісно плеснув долоньками, а тоді здригнувся від доторку холодної долоні до плеча. Тато теж щось відчув, спантеличено кліпаючи очима. Аж тут нас засліпило яскраве світло.

— Любий, ти досі граєш? — сонно мовила мама, стоячи на порозі. — Ходімо спати, вже пробило північ.

— Так, звісно, — спантеличено буркнув тато, опускаючи кришку фортепіано.

Враз стало тихо, і будинок розчаровано застогнав.

— Що то було? — налякано запитала мама.

Батько лиш стиснув плечима у відповідь.

— Це були примари, — тихенько мовив я, і мама нервово засміялася.

— То ж не можуть бути привиди?

— Все можливо, люба, — відповів тато.

Сходи заскрипіли під вагою їхніх тіл, а стіни ще довго відлунювали:

Все можливо, люба…