1. Мелодія

Будинок виділявся на фоні дерев, нагадуючи скульптуру, покинуту майстром на півшляху. Колись яскрава жовта фарба з роками облізла і вигоріла під сонцем. Дах перекосився під тиском вітру, а на стінах проступали іржаві патьоки, нагадуючи кров. Довкола території вивищувалися вікові сосни, замикаючи будинок у своєрідне кільце. Я вдихнув густе повітря, і на мить здалося, що світ завмер, а стрілки годинника припинили свій рух саме в цю секунду.

Я саме дивився на вікна, щільно забиті дошками, коли мама вийшла з автівки й стала поряд. Її запах навіяв спокій та затишок, але мої думки про цей магічний момент перервав батько, що грюкнув дверцятами автомобіля. Від різкого звуку моє тіло смикнулося, а погляд інстинктивно ковзнув до дерев довкола, листя яких спокійно гойдалося від вітру. Схоже, пташок не потурбував голосний звук, або ж вони байдуже сприйняли гостей.

Мати обійняла тата, захоплено роздивляючись новий дім, а мені враз захотілося закарбувати цю мить у своєму альбомі.

— Він прекрасний, чи не так?

— Непоганий, — похмуро погодився батько. — Особливо за ті гроші, що ми за нього віддали.

Він м’яко звільнився від обіймів і попрямував до багажника. Я дивився як він витягував валізи і складав їх на хіднику, коли до моїх вух долетіло мамине тихеньке:

— Нехай це буде нашим новим початком.

Мама торкнулася дверей і взялася за ручку, ніби відчиняла щось більше, ніж просто старий будинок.

Чекаючи, поки батьки роззуються, я ледь стримав нетерплячість, аби не кинутися бігати кімнатами будинку. Чималий коридор нагадував перехрестя з дверима, що вели на кухню, у вітальню, комірчину та ванну кімнату. Попереду виднілися старовинні сходи з масивними дерев’яними перилами з вирізьбленими візерунками. Хотілося швидше дізнатися, яка зі сходинок скрипить, видаючи жалібний стогін щоразу, коли на неї хтось ступає.

Я зайшов до вітальні і ледь не врізався в маму, яка застигла на вході. Як не дивно, всередині будинок виглядав зовсім інакше. Відполіровані меблі блистіли під променями сонця, що де-не-де проривалися крізь дошки на вікнах. Великий шкіряний диван молочного кольору так і запрошував сісти на нього й відпочити. Проте складалося враження, що на ньому вже хтось сидів: місцями шкіра зім’ялася, ніби зберігала обриси чужого тіла.

На стінах красувалися картини в позолочених рамах, потьмянілих від пилу, а з високої стелі звисала важка люстра, застигнувши в повітрі, мов павук над здобиччю. Та погляд притягувало дещо інше. Навпроти забитих вікон тулився до стіни громіздкий музичний інструмент.

— Любий? — схвильовано покликала мама. — Тут… нас не попередили…

Але батько вже ступив у кімнату, втупившись у старе, так, ніби зустрів давнього друга. Лак потьмянів, а піднята кришка відкривала ряди пожовклих клавіш. Та все ж інструмент продовжував зберігати якусь дивну велич. Тато нервово ковтнув, і в його очах спалахнув вогник, поки він підходив ближче.

— Я знаю, що ти відмовився грати… — почала мама, але батько підняв долоню, наказуючи мовчати. Він захоплено проводив пальцями по запилюженій поверхні, залишаючи чисті сліди на темному дереві. Кришка фортепіано була помережана подряпинами, а між клавішами знайшли спочинок пил та павутиння. Я заворожено спостерігав за процесом єднання музиканта зі своїм інструментом, і за тим, як на його обличчі вперше за довгий час проступила майже справжня посмішка.

* * *

Під час метушні, яку створили мама з татом, будинок наче ожив. Коли я виходив зі своєї кімнати, то світло щоразу миготіло, вітаючи мене. Збігаючи вниз сходами, я міг би заприсягтися, що під ногами щось дихає. І це відчуття наповнювало мене щастям. «Невже я вдома?» — радісно думалося мені.

Ніч настала несподівано швидко. Здавалося, ніби чиясь невидима рука стерла сонячне проміння й натомість розмалювала безмежне полотно яскравими зорями і повним місяцем. Решту дня я спостерігав, як батьки облаштовували свою кімнату й наводили лад на подвір’ї. Часом я підкидав їм поради, та зазвичай вони лишалися без уваги. Звісно, я ж лише дитина, а дорослі знають краще.

Тато у вільну хвилину забігав до вітальні, щоб торкнутися певної клавіші. Потім йшов, задоволено мугикаючи собі під носа, і продовжував знімати дошки з вікон. Мама тим часом приготувала смачну вечерю, і такого соковитого аромату я вже давно не відчував. Запах смаженини доносився аж на другий поверх, і я був певен, що навіть тварини в лісі відчували його силу.

Вечеря минула в благоговійній тиші, порушувана лише дзенькотом посуду. Опісля я повернувся до своєї кімнати, що якраз навпроти спальні батьків. Насправді, вільних кімнат було чимало, але мені не хотілося бути далеко від мами з татом. Бо що як мені насняться страшні сни?

Під час споглядання за тінями в кутку, до моїх вух долинув звук, якого я давно не чув. Сів на ліжку, прислухаючись у передчутті небезпеки. Та враз полегшено зітхнув. То звучала мелодія, легка й тривожна одночасно.

Обережно відчинивши двері, визирнув назовні. Звук лунав із вітальні —тато нарешті вирішив зіграти! Радісно плеснувши в долоні я збіг сходами донизу. Почекав поки очі пристосуються до темряви, а тоді, виставивши праву долоню вбік, рушив, торкаючись стіни. Я знав, що відчую під пальцями. Рух. Стіна ритмічно рухалася в такт мелодії, що лунала з іншого боку. Будинок слухав. І йому подобалося те, що він чув.