Розділ 9

Печера здригнулася від глухого рику Альфи. Чорні тіні, що виривалися з його обладунків, почали заповнювати залу, намагаючись отруїти чисте блакитне сяйво Джерела. Еліза відчула, як магія лісу всередині неї затремтіла від відрази до цієї темряви.

​— Лукасе, він хоче закрити Джерело назавжди! — крикнула вона, виставляючи свій посох вперед.

​Лукас не відповів. Його очі стали повністю сріблястими, а тіло напружилося, готуючись до останнього стрибка. Він знав: зараз він б’ється не за помсту, а за життя кожного дерева і кожної істоти, що залишилася вірною лісу.

​— Ти — лише згадка про минуле, хлопчику! — закричав Альфа, заносячи свій величезний чорний меч. — Твій рід вимер, і ти помреш разом із ним!

​Вони зіткнулися в центрі зали. Дзвін сталі об сталь розлітався відлунням по печері. Лукас був швидким, як блискавка, але Альфа володів темною силою, яка робила його майже невразливим. Щоразу, коли "Клинок Місячного Світла" мав торкнутися ворога, тіні захищали його, наче живий щит.

​Еліза бачила, що Лукас виснажується. Його рана знову почала кровоточити, а рухи ставали важчими. Вона зрозуміла: вона має діяти.

​— Джерело, почуй мене! — прошепотіла вона, опускаючи руки у сяючу воду. — Я не прошу сили для себе. Я прошу захисту для того, хто зберігає твоє світло!

​Вода в Джерелі раптом піднялася високою хвилею. Вона не була холодною — вона була живою. Еліза відчула, як водяні струмені слухаються її рухів, створюючи навколо неї та Лукаса непроникний щит із чистого світла. Тіні Альфи почали шипіти й випаровуватися, торкаючись цієї води.

​— Дівчисько! — Альфа люто подивився на Елізу. — Ти не завадиш мені!

​Він відкинув Лукаса сильним ударом і кинувся прямо на неї. Його меч був занесений для смертельного удару, і магічний щит Елізи почав тріщати під натиском темряви.

​Саме в цей момент Сніг вискочив уперед.

​Маленький білий вовк більше не був схожим на цуценя. Його тіло почало рости, витягуватися, поки перед Альфою не постав величний напівпрозорий дух-вовк із зоряною гривою. Це був Охоронець Джерела, який весь цей час переховувався під виглядом малого вигнанця.

​Сніг видав такий могутній звук, що каміння зі стелі почало падати. Він кинувся на Альфу, обплітаючи його своїм зоряним світлом.

​— Лукасе! Тепер! — вигукнув дух голосом, що лунав прямо в їхніх думках. — Пробий серце темряви, поки я тримаю його!

​Лукас зібрав останні сили. Він піднявся, стискаючи кинджал обома руками. Еліза направила весь потік води з Джерела на лезо клинка, роблячи його сліпучо-блакитним.

​— За ліс! — прокричав Лукас, вкладаючи в цей удар усю свою волю.

​Він пронизав кинджалом центр чорних обладунків Альфи. У той же момент Сніг вибухнув яскравим срібним сяйвом, поглинаючи темряву ворога. Страшний крик Альфи розірвав тишу, а потім усе поглинула сліпуча білизна.

​Коли світло згасло, у печері панувала тиша. Альфи не було — залишилася лише купа порожнього чорного попелу, який швидко розвіювався вітром. Джерело Істини тепер билося спокійно і чисто, а його вода почала витікати з печери, стікаючи вниз по схилах гір, повертаючи життя в долину.

​Еліза озирнулася навколо. Лукас лежав біля краю басейну, важко дихаючи. Його рани затягувалися прямо на очах під дією пари з Джерела.

​— Ми... ми зробили це? — прошепотіла вона, підходячи до нього.

​Лукас підняв голову і всміхнувся. Його очі знову стали людськими, але в них назавжди залишилася іскорка зоряного світла.

— Ми перемогли, Елізо. Ліс знову має свій голос.

​Але Сніга ніде не було. На тому місці, де стояв дух-охоронець, лежало лише маленьке біле пасмо хутра. Еліза підняла його, і воно раптом перетворилося на срібний медальйон у формі вовчої лапки.

​— Він не пішов назавжди, — тихо сказав Лукас, торкаючись медальйона. — Він став частиною цього місця. І тепер він завжди буде оберігати тебе, Охороннице.