Розділ 8

Повітря в печері стало густим і солодким, наче настояним на квітах, що ніколи не бачили сонця. Стіни виблискували вологим кришталем, відбиваючи блакитне сяйво кинджала Лукаса. Сніг раптом зупинився, притиснувши вуха. Його біла шерсть почала мерехтіти, стаючи майже прозорою.

​— Що з ним? — прошепотіла Еліза, простягаючи руку до вовченяти.

​— Печера почала діяти, — похмуро відповів Лукас. — Вона знімає маски. Будь обережна, Елізо. Те, що ти побачиш, може здатися реальнішим за мене.

​Раптом туман розділив їх. Еліза озирнулася, але Лукас зник, наче розчинився в повітрі. Замість вологих стін печери вона побачила знайомий садочок біля хатини дідуся. Сонце світило яскраво, пахло свіжим хлібом.

​— Елізо, доню, ти знову забарилася в лісі? — почувся голос, від якого в дівчини перехопило подих.

​З хатини вийшла жінка у світлій сукні. Її очі були точнісінько як у Елізи, а в косах вплетені ті самі лісові квіти. Це була її мати, яку вона пам’ятала лише за старими малюнками.

​— Мамо?.. — Еліза зробила крок вперед, і сльози самі застилали очі. — Ти тут?

​— Тут, люба. Тобі не треба йти в гори. Там лише холод і смерть. Залишайся з нами. Дивись, тато теж чекає на тебе.

​Поруч із мамою з’явився чоловік з добрим обличчям. Він тримав у руках дерев’яну конячку, яку колись подарував їй у дитинстві. Все було таким справжнім: тепло сонця на шкірі, голос рідних... Еліза вже готова була кинутися в їхні обійми, але раптом відчула холод на зап'ясті.

​Це був Сніг. Маленький білий вовк кусав її за рукав, намагаючись відтягнути назад. Його очі світилися чистим сріблом, пробиваючи ілюзію.

​— Це не ви... — Еліза заплющила очі, зціпивши зуби. — Ви — мої спогади, але ви не життя. Моє життя зараз там, де потрібна допомога. Де ліс плаче без свого принца.

​Вона різко відштовхнула примарні образи, і сад миттєво розсипався на тисячі крижаних уламків.

​Тим часом Лукас стояв посеред іншої ілюзії. Перед ним був Альфа Чорної Зграї, але не той монстр, якого він знав. Це був могутній воїн, який простягав йому руку.

— Приєднайся до мене, племіннику. Ми разом правитимемо лісом. Тобі не потрібна ця дівчина, вона лише тягар. Стань справжнім хижаком, яким ти народився.

​Лукас дивився на свою поранену лапу, яка в ілюзії була абсолютно здоровою і сильною. Він відчував спокусу — забути про біль, про самотність, стати частиною сили. Але потім він згадав теплі руки Елізи, які лікували його, і її голос, що розмовляв із деревами.

​— Я краще буду пораненим одинаком, ніж вбивцею в твоїй зграї! — вигукнув він, заносячи "Клинок Місячного Світла".

​Світло кинджала розірвало темряву ілюзії. Туман почав розсіюватися.

​Еліза і Лукас знову побачили один одного в центрі печери. Сніг стояв між ними, і тепер він не був схожий на звичайне вовченя — навколо нього кружляли маленькі зорі, а його хвіст нагадував шлейф комети.

​— Ми пройшли, — видихнула Еліза, витираючи сльози. — Ми не здалися.

​Лукас підійшов до неї і міцно взяв за руку.

— Тепер я знаю, чому Джерело обрало саме тебе своїм Провідником. Ти сильніша за будь-яку магію, бо в тебе є серце, яке неможливо обманути.

​Попереду засяяло сліпуче блакитне світло. Печера закінчувалася величезним залом, у центрі якого з-під землі бив фонтан чистої, сяючої води. Це і було Джерело Істини. Але на краю басейну, склавши руки на грудях, стояв високий чоловік у чорних обладунках.

​— Ви запізнилися, — пролунав холодний голос Альфи. — Джерело відкрилося, але тільки той, хто проллє тут кров останнього з роду Рисей, отримає вічну владу.

​Альфа витягнув свій меч, і тіні в печері почали оживати, готуючись до останньої битви.