Розділ 7

Світанок застав їх на самому підніжжі Скелястих Гір. Ліс тут ставав рідшим, дерева — покрученими від постійних вітрів, а замість м’якого моху під ногами все частіше траплялося гостре каміння. Лукас ішов упевненіше: магія батьківського кинджала, який він тепер тримав на поясі, дивним чином підтримувала його сили, хоча рана все ще давалася взнаки.

​— Ми майже на відкритому місці, — тихо сказав Лукас, примружившись на перші промені сонця. — Це найнебезпечніша частина шляху. Тут нас видно як на долоні.

​Сніг раптом зупинився і почав грізно гарчати, припавши до землі. Його біла шерсть на загривку встала дибки.

​З-за величезних валунів попереду почали виринати тіні. Це не були звичайні вовки. П’ятеро чорних перевертнів у напівлюдській подобі — з вовчими головами, але на двох ногах, озброєні грубими мечами — перекрили шлях. Посередині стояв той самий Варгас, права рука Альфи, з великим шрамом через все обличчя.

​— Віддай клинок, примарний коте, — прохрипів Варгас, витягуючи свій чорний меч. — І, можливо, ми дозволимо дівчині померти швидко.

​Еліза відчула, як холодний жах стискає серце, але вона не відступила. Вона міцно стиснула свій посох із ліщини, який вирізала ще вчора.

​— Вона не помре, — Лукас зробив крок вперед, і в його руці спалахнув "Клинок Місячного Світла". Блакитне сяйво було таким яскравим, що вовки на мить зажмурилися. — Сьогодні ліс забере своє.

​— У атаку! — заревів Варгас.

​Вовки кинулися вперед. Лукас рухався неймовірно швидко — він не просто бився, він наче танцював, зникаючи в одному місці й з’являючись в іншому, залишаючи за собою лише сріблястий слід. Але їх було занадто багато. Один із вовків замахнувся мечем на Елізу.

​— Ні! — крикнула дівчина.

​Вона виставила руку вперед, і в цей момент сталося щось неймовірне. Земля під ногами вовка здригнулася. Величезне коріння старої сосни, що росла поруч, вирвалося з-під каміння, наче живі змії, і міцно обхопило нападника за ноги, збиваючи його з ніг.

​Еліза відчула, як через її тіло проходить величезний потік енергії. Вона чула шепіт кожної травинки на цьому схилі.

​— Лукасе, ліворуч! — гукнула вона, бачачи через "очі лісу" нападника, якого він не помічав.

​Лукас миттєво розвернувся і зробив випад кинджалом. Блакитне полум’я вирвалося з леза, відкидаючи ворога на кілька метрів. Сніг теж не стояв осторонь — маленький вовк вчепився в горло третьому нападнику, демонструючи зовсім не дитячу лють.

​Варгас, бачачи, що його люди програють, загарчав і почав перетворюватися на величезного чорного монстра. Але Еліза не дала йому завершити. Вона вдарила посохом об камінь, і сотні гострих скалок полетіли в бік ворога, наче магічні стріли.

​— Тікайте! — крикнув Лукас, бачачи, що шлях до вузької ущелини вільний. — Це лише авангард, основна зграя вже близько!

​Вони кинулися в ущелину, де стіни були настільки вузькими, що великий вовк не міг там пройти. Коли вони нарешті зупинилися, щоб перевести подих у глибині печери, Лукас подивився на Елізу з неймовірним захопленням.

​— Ти врятувала нас, — сказав він, важко дихаючи. — Ти не просто чуєш ліс, ти керуєш його гнівом.

​Еліза дивилася на свої руки, які все ще тремтіли.

— Я просто не хотіла, щоб вони тебе забрали.

​Сніг підійшов до них, несучи в зубах уламок чорного меча Варгаса. Маленький вовк поклав його до ніг Лукаса, наче трофей.

​— Ми вже близько до Загубленої Скелі, — Лукас підняв кинджал, який тепер вказував прямо вглиб печери. — Там, за цими тунелями, б’є Джерело Істини. Але будь обережна, Елізо. Джерело відкривається лише тим, хто готовий подивитися у вічі своїм найбільшим страхам.