Розділ 6

Ніч у лісі була холодною, але всередині порожнистого дуба панував дивний затишок. Магічне світло від рук Елізи згасло, проте на зміну йому прийшло м’яке сяйво очей Лукаса та біла шерсть Сніга, який згорнувся калачиком біля входу, пильнуючи сон лісу.

​Лукас сидів, витягнувши поранену лапу. Його обличчя в людській подобі здавалося висіченим із каменю, але в кутиках очей залягла глибока втома.

​— Чому ти сказав, що ти — останній принц? — тихо запитала Еліза, розкладаючи залишки цілющого моху на його рану. — Хіба вовки не казали, що рисі просто одинаки?

​Лукас гірко всміхнувся, і цей звук був схожий на шелест сухого листя.

— Вовки кажуть те, що їм вигідно. Колись наш рід, Рід Срібних Тіней, не просто жив у лісі — ми були його серцем. Ми не завойовували території, як Чорна Зграя. Ми оберігали джерела магії, які давали силу деревам і звірам.

​Він замовк, дивлячись на свої руки, на яких час від часу проступали сріблясті пасма хутра.

— Мій батько був Королем-Риссю. Він вірив у мир з вовками. Але Альфа Чорної Зграї зажадав магію джерел тільки для себе. Він вважав, що якщо знищить нас, ліс підкориться йому.

​— І що сталося? — прошепотіла Еліза, боячись порушити тишу.

​— Зрада, — коротко відповів Лукас. — Вони напали в ніч Кривавого Місяця, коли ми були найслабшими. Мій рід бився до останнього подиху. Моя мати встигла сховати мене в тумані, перш ніж Тінь Альфи наздогнала її. Я бачив, як зникає наше королівство, Елізо. Я бачив, як ліс замовкає, бо не залишилося тих, хто міг би з ним розмовляти.

​Він підняв погляд на дівчину, і в його очах шторм змінився на тихий сум.

— Всі ці роки я жив як тінь. Я думав, що я один. Але сьогодні... сьогодні я побачив, як ти розмовляєш з деревами. Це магія моєї матері. Вона не зникла, вона просто... чекала на того, хто захоче почути.

​Еліза відчула, як по її спині пробігли сироти. Вона згадала свого дідуся, який завжди казав, що її прабабуся прийшла з глибин лісу і ніколи не боялася хижаків. Невже в її жилах тече частина тієї самої магії?

​Раптом Сніг різко підвівся і тихо, коротко гавкнув. Його вуха були розвернуті в бік гір, що височіли за деревами.

​— Він щось знайшов, — Лукас спробував підвестися, але здригнувся від болю.

​Маленький білий вовк підбіг до далекої стіни нори, де коріння спліталося особливо густо, і почав несамовито гребти землю лапами. Через хвилину він витягнув із ями щось довге, загорнуте в старе, поїдене часом полотно.

​Еліза допомогла розгорнути знахідку. Це був кинджал, але не такий, як у людей. Його руків’я було зроблене з білої кістки, прикрашене зображенням рисі, що готується до стрибка, а лезо світилося тьмяним блакитним світлом навіть у повній темряві.

​— Це кинджал мого батька... — голос Лукаса затремтів. — "Клинок Місячного Світла". Він вважався втраченим у день великої битви.

​Як тільки Лукас торкнувся зброї, блакитне сяйво спалахнуло сильніше, і на стінах нори почали з’являтися дивні символи — карта, що вела вище в гори, до самої Загубленої Скелі.

​— Вони йдуть за нами не просто так, — зрозумів Лукас, стискаючи кинджал. — Вони знають, що якщо я поверну собі цей клинок і дійду до джерела, я зможу повернути голос лісу. І тоді їхній владі настане кінець.

​Еліза поглянула на карту на стіні. Шлях був небезпечним і довгим.

— Ми дійдемо, Лукасе. Тепер у нас є не тільки магія лісу, а й пам'ять твого роду.