Розділ 5

Сніг біг попереду, його біле хутро миготіло в темряві, наче живий вогник. Еліза ледь встигала за ним, підтримуючи Лукаса, який з кожним кроком ставав усе важчим. Гілки хвої били по обличчю, а під ногами хрустів іній.

​Раптом ліс навколо Елізи змінився. Звуки погоні — важкий тупіт вовчих лап і хрипке дихання переслідувачів — на мить стихли. Замість них дівчина почула дивний шелест. Це не був вітер. Це були голоси.

​«Сюди... ліворуч... стара вільха приховає вас...» — прошелестіло листя, хоча дерева стояли непорушно.

​— Ти чуєш це? — задихаючись, запитала Еліза у Лукаса.

​Він зупинився, важко спираючись на дерево. Його зіниці були розширені, він прислухався до темряви.

— Я чую тільки вовків, Елізо. Вони вже за яром. Нам треба бігти.

​— Ні, послухай! — Еліза заплющила очі.

​Вона відчула, як коріння під снігом передає їй вібрацію. Ліс наче ожив під її ногами. Вона «бачила» без очей, як дерева розступаються, утворюючи живий коридор, і як старий папоротник схиляється, щоб заплутати сліди їхнього запаху.

​«Там... порожниста скеля... коріння сплелося в замок...» — знову прошепотіла земля.

​— За мною! — тепер уже Еліза схопила Лукаса за руку і потягла за собою, не чекаючи на Сніга.

​Маленький білий вовк здивовано зупинився, схиливши голову набік. Він відчув, що дівчина веде їх стежкою, якої немає на жодній карті. Вона вела їх прямо крізь колючі хащі, які дивним чином розсувалися перед нею, не лишаючи жодної подряпини.

​Коли вони дісталися до величезного поваленого дуба, що заріс мохом, Еліза зупинилася.

— Сюди, під коріння!

​Вони залізли в глибоку, суху нору під деревом. Сніг застрибнув останнім і притиснувся до ніг Елізи, тремтячи від збудження. Через кілька секунд повз їхнє сховище пронеслися тіні. П’ятеро величезних чорних вовків промчали мимо, навіть не повернувши голови. Їхній гострий нюх, який зазвичай не підводив, зараз був безсилий — ліс наче викрав запах Елізи та Лукаса, замінивши його запахом прілої кори та вологої землі.

​Коли тупіт затих, Лукас обернувся до Елізи. Його погляд був сповнений шоку.

— Як ти це зробила? Жодна людина не може так водити за ніс вовків Альфи. Навіть я не бачив цього проходу.

​— Я не знаю... — Еліза дивилася на свої долоні, які ледь помітно світилися ніжним зеленим світлом. — Я просто почула, як дерева зі мною розмовляють. Вони сказали, що ти — останній принц лісу, і вони не дозволять тобі згаснути.

​Лукас повільно простягнув руку і торкнувся її щоки. Його пальці були гарячими, а в погляді з’явилося щось, окрім дикості — глибока шана.

— Спадкоємиця лісу... — прошепотів він. — Старі легенди казали, що колись люди і перевертні мали спільну мову. Але я думав, що це казки для вовченят.

​Сніг тихо гавкнув і лизнув руку Елізи. Тепер він дивився на неї не як на господиню, а як на справжню захисницю.

​— Нам не можна тут довго лишатися, — сказала Еліза, відчуваючи, як магічний зв’язок з лісом потроху слабшає. — Вони зрозуміють, що втратили слід, і почнуть прочісувати кожен кущ. Куди нам іти далі?

​Лукас важко зітхнув, підтягуючи поранену ногу.

— До Загубленої Скелі. Там є джерело, яке зцілює рани таких, як я. Але шлях туди лежить через територію Гірських Ведмедів. І вони не такі приязні, як твої дерева.