Розділ 4

Ніч ставала все холоднішою, і Еліза відчувала, як страх просочується крізь щілини старого горища разом із морозним повітрям. Лукас сидів нерухомо, його чуйні вуха вловлювали кожен шурхіт лісу за сотні метрів від хати. Раптом він різко випрямився, і в його очах спалахнуло небезпечне срібло.

​— Хтось іде, — прошепотів він, і його голос став схожим на низьке ричання. — Але це не мисливці. І не вбивці Чорної Зграї.

​Еліза підповзла до невеликого круглого віконця під самим дахом. Вона очікувала побачити величезних чудовиськ із палаючими очима, але те, що вона побачила на снігу біля самого ґанку, змусило її серце стиснутися від подиву.

​Там, у світлі місяця, стояв зовсім молодий вовк. Його хутро було білим, як перший сніг, а мордочка здавалася майже дитячою. Він не нападав і не гарчав. Навпаки, він сидів на задніх лапах і тихо, жалібно скімлив, дивлячись прямо на вікно горища.

​— Це вовченя? — здивувалася Еліза. — Що він тут робить?

​— Це Сніг, — Лукас розслабив плечі, але ніж не випустив. — Він вигнанець, як і я. Його тримали в зграї лише як приманку. Якщо він тут, значить, вони близько.

​Білий вовк раптом підвівся і почав швидко кружляти на місці, б’ючи лапою по снігу. Він малював якісь знаки, зрозумілі лише іншим перевертням. Потім він підняв голову і видав короткий, уривчастий звук, схожий на гавкіт собаки.

​— Він каже, що вони вже перейшли брід, — переклав Лукас, і його обличчя стало похмурим. — Чорна Зграя не повірила твоїм словам про річку. Вони відчули мій запах на порозі.

​Еліза відчула, як її подих перехопило.

— Скільки їх?

​— П’ятеро. Найсильніші воїни Альфи. Вони прийдуть не за мною, Елізо. Вони спалять цю хату разом із тобою і твоїм дідусем, щоб не залишити свідків.

​Сніг внизу знову скімлив, закликаючи їх тікати. Він підбіг до задніх дверей хати, де був вихід до старого сараю, і почав шкребтися лапою, показуючи шлях у гущавину, куди мисливці зазвичай не заходили.

​— Нам треба йти, — Еліза схопила Лукаса за руку. — Прямо зараз. Я не дозволю їм зашкодити дідусеві. Якщо ми підемо в ліс, вони підуть за нами і залишать селище в спокої.

​Лукас подивився на свою поранену ногу, потім на дівчину. В його погляді була боротьба — він не хотів наражати її на небезпеку, але знав, що вона права.

— Ти не розумієш, на що підписуєшся, Елізо. Якщо ти ступиш у ліс зі мною, вороття до людей не буде. Ти станеш для них такою ж здобиччю, як і я.

​— Я вже зробила свій вибір, коли відкрила тобі двері, — твердо відповіла вона.

​Еліза швидко накинула теплий плащ, схопила торбинку з ліками та ножем дідуся. Вони тихо спустилися вниз. Дідусь Томас спав, і Еліза на мить затрималася біля його дверей, прощаючись подумки. Вона знала: якщо вона піде зараз, це врятує йому життя.

​Коли вони відчинили задні двері, Сніг миттєво підскочив до них. Маленький білий вовк потерся мордою об коліно Елізи, наче дякуючи за довіру, а потім грізно глянув у бік лісу, де між деревами вже почали з’являтися перші червоні вогники — очі Чорної Зграї.

​— Біжіть за Снігом, — скомандував Лукас, відчуваючи, як його тіло знову починає вібрувати, готуючись до трансформації. — Він знає стежки, які не чують вовки Альфи. Я затримаю їх, скільки зможу.

​— Ні! — Еліза вхопила його за долоню. — Ми йдемо разом. Ти ще занадто слабкий, щоб битися з п’ятьма вовками самотужки. Сніг допоможе нам обом.

​Маленький вовк коротко гавкнув, підтверджуючи її слова, і кинувся в темряву саду, закликаючи їх слідувати за ним. Позаду, з боку лісу, пролунав перший гучний виск, від якого затремтіли шибки в хаті. Полювання почалося.