Розділ 2

Хлопець був важким, і Еліза відчувала, як її власні м’язи тремтять від напруги. Вона розуміла: якщо дідусь прокинеться і побачить напівголого чужинця посеред кухні, це закінчиться катастрофою. Томас не терпів таємниць, а перевертнів боявся більше за саму смерть.

​— Будь ласка, допоможи мені хоч трохи, — прошепотіла вона Лукасу на вухо.

​Він на мить розплющив очі, і в їхній глибині спалахнуло дике, майже тваринне світло. Здавалося, він збирав останні сили. Спираючись на її плече, він зумів зробити кілька непевних кроків до вузьких дерев’яних сходів, що вели на горище.

​Кожна сходинка рипіла під їхньою вагою, наче зраджувала їх. Еліза завмирала після кожного звуку, прислухаючись до дихання дідуся за тонкою стіною. Хр-р-р... пх-х... — старий спав міцно, і це було їхнім єдиним порятунком.

​На горищі пахло сушеними травами, пилом і старою вовною. Еліза розчистила місце серед мішків із зерном і допомогла Лукасу опуститися на стару солому. Він важко впав, його дихання було уривчастим.

​— Хто ти такий? — запитала вона, схилившись над ним. — І як ти... як ти став людиною?

​Лукас не відповів. Його пальці судомно стиснули солому, а по тілу пройшла хвиля дрижаків. Еліза торкнулася його лоба — він палав. Рентгеном пройшовши поглядом по його нозі, вона побачила, що рана від капкана виглядає жахливо. Метал був отруєний або просто занадто іржавий.

​— Зачекай тут, я принесу відвар і чисту воду, — скомандувала вона.

​Дівчина збігла вниз, намагаючись не шуміти. Вона швидко набрала води з кадки, схопила мазь із календули та пляшечку з настоянкою сонного маку — щоб він не кричав від болю, коли вона чиститиме рану.

​Повернувшись на горище, вона застала Лукаса в напівзабутті. Він щось бурмотів чужою мовою, яка нагадувала гарчання та шелест листя водночас. Коли вона торкнулася його ноги, він різко схопив її за зап’ястя. Хватка була залізною.

​— Не... рухайся... — прохрипів він. Його голос був низьким, як гуркіт грому вдалині.

​— Я допомагаю тобі! — Еліза твердо подивилася йому в очі. — Ти прийшов до моїх дверей, пам’ятаєш? Тепер дозволь мені закінчити те, що я почала в лісі.

​Він повільно розтиснув пальці. Еліза почала промивати рану. Це було важко — кров була густою і темною, але вона бачила, як під її пальцями шкіра намагається затягнутися сама собою. Це була неймовірна швидкість загоєння, притаманна лише перевертням.

​Раптом знизу почувся гучний стукіт у вхідні двері. Еліза ледь не впустила миску з водою.

​— Томасе! Відчиняй! — пролунав грубий голос старости селища. — Ми знаємо, що хтось бачив тінь біля вашої хати!

​Лукас миттєво напружився, його очі розширилися, а ніздрі затремтіли, вловлюючи запах ворогів. Він спробував підвестися, але Еліза притиснула його до соломи.

​— Лежи! — шикнула вона. — Якщо вони тебе знайдуть, вони не будуть розмовляти. Вони вб'ють тебе на місці.

​Вона швидко накрила його старим рядном, закидала зверху кількома порожніми мішками й вискочила з горища, щільно зачинивши за собою люк. Спускаючись сходами, вона вже чула, як дідусь Томас, бурчачи, відсуває засув.

​— Чого вам треба посеред ночі? — почувся голос дідуся.

​— Твоя онука вчора ходила в ліс, Томасе, — сказав староста. — А сьогодні пастухи бачили велику рись, яка тяглася до твого саду. Ми маємо перевірити хату. Вовчі патрулі кажуть, що цей звір небезпечний.

​Еліза завмерла на останній сходинці, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині. Вони тут. І вони не підуть, поки не обшукають кожен куток.