Розділ 1

Еліза майже бігла до свого селища, не зважаючи на колючі гілки, що дряпали обличчя. Кошик із мохом боляче бився об стегно, а перед очима все стояв той неймовірний штормовий погляд. Вона ніколи не бачила таких очей — ні у звірів, ні у людей. У них була глибина океану і холод гірських вершин.

​Коли на горизонті з’явилися вогні перших хатин, дівчина нарешті зупинилася, щоб перевести подих. Селище виглядало спокійним: дим мирно піднімався з димарів, гавкали собаки, десь здалеку чулося гупання сокири. Але для Елізи все змінилося. Світ за межею лісу більше не здавався просто деревами та кущами. Там ховалася таємниця, від якої мороз ішов по шкірі.

​— Елізо! Де ти забарилася? — дідусь Томас стояв на ґанку їхньої старої хатини, примруживши очі. — Вже сутінки, а ти знаєш, що ліс у такий час не любить гостей.

​— Вибач, дідусю, — вона намагалася, щоб її голос не тремтів. — Зайшла трохи далі, ніж зазвичай. Ось твій синій мох.

​Дідусь підозріло подивився на заляпаний брудом поділ її сукні та подряпані руки, але нічого не сказав. Він лише зітхнув і забрав кошик.

— Вечеря на столі. Зачиняй двері на засув, сьогодні ніч неспокійна. Старі кажуть, вовки знову близько підійшли до огорожі.

​Еліза мовчки кивнула. "Вовки", — подумала вона. Якщо ті чорні звірі, про яких кажуть у селищі, справді існують, то тій пораненій рисі загрожує смертельна небезпека.

​Вечеря пройшла в тиші. Еліза механічно жувала хліб, прислухаючись до кожного шурхоту за вікном. Коли дідусь пішов спати, вона загасила свічку, але сама не лягла. Дівчина сіла біля вікна, дивлячись на темну стіну лісу, що височіла вдалині.

​Минуло кілька годин. Селище поринуло у глибокий сон. Раптом Еліза здригнулася.

​Шкряб... шкряб...

​Звук був тихим, але виразним. Хтось або щось торкалося важких дубових дверей їхньої хатини. Еліза завмерла, затамувавши подих. Може, це собака? Чи просто вітер гойдає гілку яблуні?

​Шкряб...

​Цього разу звук був наполегливішим. Еліза повільно піднялася, відчуваючи, як серце калатає десь у самому горлі. Вона взяла зі столу важкий металевий підсвічник — єдину зброю, що була під рукою — і навшпиньках підійшла до дверей.

​— Хто там? — пошепки запитала вона.

​Відповіді не було. Тільки важке, хрипке дихання з того боку. Еліза відчула знайомий запах — запах лісової вологості, хвої та... металу. Той самий запах, що був на галявині біля капкана.

​Тремтячими пальцями вона відсунула важкий засув і прочинила двері лише на кілька сантиметрів.

​Холодне нічне повітря увірвалося в дім. На порозі, у сріблястому світлі місяця, вона нікого не побачила. Але коли опустила погляд донизу, її серце мало не зупинилося.

​Там, прихилившись до одвірка, сидів хлопець. Він був майже без одягу, лише в залишках якихось темних штанів. Його тіло було вкрите дрібними подряпинами, а ліва нога була забинтована шматком тканини, який Еліза впізнала — це був край її власної нижньої спідниці, яку вона розірвала в лісі, щоб перев'язати звіра.

​Він підняв голову. Його волосся було заплутаним і темним, а обличчя — блідим, як мармур. Але очі... Це були ті самі очі кольору шторму.

​— Ти... — вигукнула вона, ледь стримуючи крик.

​Хлопець спробував щось сказати, але з його вуст вилетів лише слабкий стогін. Він почав завалитися набік, втрачаючи свідомість. Еліза вчасно підхопила його, відчуваючи, яка в нього гаряча шкіра.

​— Тримайся, — прошепотіла вона, затягуючи його всередину хатини. — Тільки не вмирай.

​Вона зачинила двері на засув, розуміючи, що щойно впустила в дім найбільшу таємницю Туманного лісу. І що тепер їх обох шукатимуть ті, хто не знає жалю.