Пролог

Туманний ліс ніколи не спав. Він дихав сирістю, шелестів столітніми соснами й ховав у своїх хащах тих, про кого люди намагалися не згадувати. Еліза знала всі стежки на околиці свого селища, але сьогодні ноги самі завели її занадто далеко — туди, де папороть сягала плечей, а повітря ставало густим і солодким.

​Вона шукала рідкісний синій мох для ліків свого дідуся, коли почула цей звук.

​Це не був крик птиці чи завивання вітру. Це було низьке, переривисте дихання, сповнене болю. Еліза завмерла, міцно стиснувши кошик. Серце калатало так гучно, що здавалося, його чути на весь ліс. Дівчина обережно розсунула важкі гілки ялини й затамувала подих.

​На невеликій галявині, залитій холодним місячним світлом, лежав він.

​Це був не вовк. Величезний звір із густим сріблястим хутром, вкритим чорними цятками, нагадував привида. Його вуха з довгими пензликами притиснулися до голови, а потужна лапа була затиснута в іржавий залізний капкан мисливців. Сніг навколо був заплямований темним.

​— О боже... — видихнула Еліза, роблячи крок вперед.

​Звір миттєво зреагував. Він підняв голову, і Еліза вперше побачила його очі. Вони не були звірячими. Величезні, кольору штормового моря, вони дивилися на неї з такою людською тугою і гнівом, що дівчина заціпеніла. Рись випустила кігті й видала попереджувальне гарчання, від якого затремтіла земля під ногами.

​— Тихше, тихше... я не ображу тебе, — прошепотіла Еліза, повільно опускаючись на коліна. Вона знала, що це божевілля. Будь-яка розсудлива людина втекла б звідси, рятуючи життя. Але вона бачила, як звір здригається від болю, і щось всередині неї відгукнулося на цей заклик.

​Рись стежила за кожним її рухом. Коли Еліза простягнула руку до залізних зубів капкана, звір на мить оскалив ікла, але не кинувся. Здавалося, він відчував те саме, що й вона — невидиму нитку, яка щойно зв'язала їхні долі.

​— Я допоможу тобі, — Еліза вхопилася за холодний метал. — Тільки не кусайся, примарний котику.

​Вона натиснула на пружину всією своєю вагою. Залізо зі скреготом піддалося. Рись різко висмикнула поранену лапу і... замість того, щоб втекти, звір завмер. Його тіло почало дивно мерехтіти в тумані, наче обриси звіра розмивалися водою.

​Еліза протерла очі, не вірячи собі. На мить їй здалося, що на місці сріблястого хутра вона бачить лінію людського плеча та заплутане темне волосся хлопця, що схилився від болю. Але туман згустився, і перед нею знову був великий поранений звір.

​Рись востаннє поглянула на неї — цей погляд обпікав сильніше за вогонь. Потім звір беззвучно, як справжня тінь, зник у темряві гущавини, залишивши дівчину одну серед мовчазних дерев.

​Еліза стояла на колінах, дивлячись на закривавлений сніг. Вона ще не знала, що з цього моменту її спокійне життя закінчилося. Що Лукас — останній перевертень-рись — тепер пов'язаний з нею боргом крові. І що Зграя Чорних Вовків уже чує запах його рани, наближаючись до її селища.