Частина 19

Ближче до ранку Ліліан почали мучити дивні кошмари. Вона бачила ліс, озеро, галявину. Дівчина ходила поряд з деревами, але не торкалася ні до чого. Відчуття було таким, ніби вона пурхала у повітрі, а не ходила по землі. Коли до рук, ніг, шкіри в цілому торкалася трава, вона цього не відчувала. Поглядом, вона ніби шукала щось, чи когось. Але й сама не особливо таки розуміла, чого очікувала.

У далині, через деякий час неусвідомлених пошуків вона все ж таки знайшла те, що шукала. Ліліан побачила жінку. Рудоволосу. Не особливо високого зросту, худу, бліду. Та гуляла у довгому, розкішному зеленому платті серед кущів та дерев.

Та дивилася в далечінь і ніби не помічала Лілі. Просто йшла, і безшумно крокувала. Блондинка погукала жінку. Та вона не почула. Або не хотіла чути. Ліліан пішла слідом за нею.

Синьоока дівчина швидко наздогнала таємничу незнайомку і схопила ту за руку. Тобто Лілі думала що, схопила. Жінка раптом стала серпанком, і випарувалася перед очима. А за мить, знову опинилася перед нею. Простягла руку до дівочого обличчя, потім щось прошепотіла невідомою мовою. Лілі кинуло в тремтіння. І це почуття вона чітко відчула всім тілом. Це було щось страшенно знайоме для неї. Вона вже точно колись це відчувала.

У рудоволосої жінки були зелені, просто заворожливі очі. Вони пронизали дівчину ніби наскрізь. Лілі не могла відвести погляду. Але відчувала, що чим довше продовжує в них дивитися, тим гірше їй стає.

Жінка моргнула раз, потім другий, і третій. Потім знову щось промовила. Мова була досі їй не відома, але в душі вона ніби відчула їхній сенс.

- Я... - намагалася відкрити рота Ліліан. Але вона не знаходила потрібних слів, щоб заговорити про те, що було в її голові.

Жінка похитала головою, потім попрямувала у невідомому напрямку. Лілі не знала, що робити. Але рудоволоса жінка все зробила замість неї. Та на мить зупинилася, потім покликала її за собою одним лиш легеньким змахом руки. Ліліан відразу ж попрямувала за тією таємничою жінкою.

Дівчина вдивлялася у кожне дерево, кущ, листочок або гілочку що проходила. Вона вважала, що має це зробити.

Вони пройшли в незвідану частину того дивного лісу. Там все було дуже темним та похмурим. Дерева ніби пересохли або навіть згоріли, трава покрита вся дивними чорними плямами ніби від чуми, земля ж далеко не була схожа на родючу. На задньому фоні репетували ворони, сови, і хрумтіли гілки на які ніби хтось наступав ногою або лапою. Але жінка продовжувала йти вперед та ігнорувати весь той мертвий жах що оточував їх навколо. Ліліан мовчки досі йшла за нею.

Вони пройшли до якогось підвісного мосту, який був єдиним шляхом, пройти через урвище, де дно не було видно оком.

Зеленоока жінка знову зупинилася, і вказала слідувати за собою. Але Локвуд боялася зробити хоч найменший крок. Ноги тремтіли від ризику падіння, а сміливість яка й так була на волосині, щоб не впасти, випарувалася ніби й не існувала. Тому вона не знала, що далі робити.

Жінка стояла і не рухалася. Вона очікувала. Пропалювала Лілі поглядом і мовчки чекала. Раптом та знову зникла з поля зору, та за долю якоїсь секунди вже постала перед Лілі у формі серпанку. Потім повторно розчинившись у повітрі перед юною дівчиною, Ліліан відчула, як її щось штовхає силою зі спини, та змушує йти вперед. Отак синьоока та опинилася на мосту. А звідти й швидко перейшла на той бік. Туди, куди й мала потрапити.

Дама стояла вже далеко попереду, і як Лілі стала на тверду землю, знову попрямувала повільним кроком вперед. Дівчина побігла за нею слідом.

Вони пройшли до якоїсь печери.Там чомусь таємнича рудоволоса жінка і зупинилася, вказуючи рукою на вхід.

- Запам'ятай... - промовила вона своїм голосом. Він був таким приємним... Ніби материнським на той момент.

- Я... маю печеру запам'ятати? що це за місце? – запитала білявка, трохи заплутавшись. Адже пояснення вона ніякого не отримувала від самого початку.

- Ти та, хто стане мною... - продовжила жінка промовляти слова, які наче ехом почали звучати не лише в голові дівчини, а й по всьому лісу.

- Що? Що ви таке кажете? Я... Я не розумію...

- Знайдеш те, що я не змогла...

- Я ніяк не втямлю про що ви. Що я маю знайти? І де? У цій печері? Ви мені показували шлях? Я дорогу мала запам'ятати?

- Він тобі допоможе...

– Він? Хто він?

- Не зрадить... Але знищить багато...

- Та що відбувається? Про що ви кажете?

Ліліан почала злитися, але все раптово спалахнуло у вогні. Дерева загорілися без причин, і охопили величезну територію за лічені секунди. Дівчина навіть на власній шкірі відчувала жар, який до кісток пробирав.

- ЗНАЙДИ!

Це було останнім, що Ліліан почула перед тим, як дерева почали падати, і дівчина прокинулася від жаху.

Ліліан підірвалася з ліжка в холодному поті. Її трясло, і очі наповнювалися сльозами. Страх, паніка, якийсь дивний, незрозумілий відчай охоплював її з головою. Нініан, яка спала поряд, прокинулася від того, що подруга підскочила, та навіть майже вже почала плакати.