Частина 12

Поки на першому поверсі всі активно майже почали сваритися між собою та боятися кожної секунди абсолютно за різні життя, проводили справжні дискусії про таємничого гостя який має з’явитися з нізвідки та хто знає навіщо, і про те, яким способом можна як най ефективніше помститися за все те пережите, що сталося з Ліліан, на другому поверсі стояла гробова тиша, і той самий молодий чоловік з білим волоссям та очима неначе дві брили льоду, такі ж світлі та холодні, який потрапив до кімнати через зачинене на секундочку з середини вікно, поряд з яким і стояв уже от другу хвилину і вдивлявся то в порожнечу стін, то на дівчину, що мирно лежала в ліжку та спала неначе спляча красуня з тої самої казки. Бліда, на перший погляд, навіть мертва, але з серцем що в грудях таки билося.

Він спочатку прислухався до розмови що проводилася на першому поверсі та доносилася аж до другого, та ніби очікував швидкого закінчення, але розуміючи після деяких реплік те, що він точно таки має декілька хвилин, він врешті-решт попрямував у бік ліжка, де й лежала юна Локвуд навіть не підозрюючи про присутність поряд з нею гостя.

Хлопець сів на край ліжка ближче до голови та тулуба дівчини, і накрутив один невеликий локон її волосся собі на палець, а другою рукою провів по блідому обличчю та тим синцям, які були залишені на ньому бандитами що напали на неї того самого дня.

— Я хоч і казав, що той день біля скелі в озера був першим та останнім, коли ми бачимося… Але на жаль я не зміг забути той погляд, яким ти в ту мить подивилася на мене з тієї скелі... Той страх… Відчай… Переживання, паніка… Подив коли я виплив разом з тією дитиною на руках… Те дивне відчуття ніби ти комусь потрібен… Чи був цей момент ключовим насправді в наших долях? Про що тоді ти подумала? А що відчула? Чому так дивилася на мене? Чи може бути щось схоже на те що відчув я? Тебе тягло до мене? Чи згадувала ти про мене хоч іноді з того дня? Як шкода, що ти спиш і не можеш відповісти мені саме зараз… Я послухав би твої відповіді на ці запитання які мене мучать так давно. – Біловолосий трохи нахилився вперед та ніби посміхнувся – Знаєш… Мені сподобався твій голос. Він був як материнський. Один раз почуєш, і не зможеш забити до останнього подиху. Може… мені все-таки варто було вбити всіх тих п’ятьох, які підняли на тебе руку та забути про їх цінність в моєму світі? Влаштувати їм справжню кару як і мало б бути… Чи виривати очі всім, хто на тебе косо подивиться? Якщо я це зроблю, ти прокинешся? А чи сподобається тобі моя присутність? Чи треба було наздогнати тих двох, що втекли тоді, а не відпускати й прибити їх, чи хоча б побити до півсмерті, що б більше й не думали підходити до тебе? Але якби я пішов за ними, тоді я не відніс би тебе до дому… Довелося вибирати… Я обрав тебе… А ти віддала б перевагу мені в такому випадку? Чи в якомусь іншому?

- …

- А? … Мовчиш? … Досі не в змозі відповідати так? Чому ти не прокидаєшся? Вже пора… Я скучив…

Хлопець продовжував вести монолог, дивлячись на нічого не виражаюче спляче обличчя дівчини. Потім дістав щось маленьке із кишені та поклав під подушку красуні. Точніше в саму наволочку, щоб не було так легко виявлено те, що він туди засунув. Послідовно ж він ще трохи нахилився вперед та поцілував лоб дівчини й встав з місця, назад попрямувавши до вікна через яке і потрапив всередину. Він покинув кімнату, так само як і увійшов до неї. Не залишивши після себе жоднісінького сліду. Навіть вікно якимось чином замкнув за собою. І в цей момент і повернувся до кімнати брат близнюк, який навіть і не підозрював, що той про кого він тільки почув від маленької Хелен декілька хвилин тому, уже встиг побувати в гостях та успішно втекти.

Ліам продовжував сидіти біля ліжка сестри як монумент якийсь, навіть не кліпаючи очима, час від часу дивлячись на щось у своєму телефоні.

Годинник цокав, і настав ранок.

Птахи за вікном почали свій спів, собаки по сусідству гавкати, а Ліам вперше за весь час позіхати, адже  втома нарешті починала брати над ним верх вперше за такий довгий час. Хлопець потягся за пляшкою води яка стояла на підлозі біля його ніг, коли боковим зором уловив, що рука сестри сіпнулася. Юнак скочив на ноги й перебазувався до сестри, узяв її за руку і легенько стиснувши, підніс до своїх губ і поцілував ту. Тоді сестра близнюка і почала розплющувати очі. У Ліама аж сльози почали навертатися від радості, адже як не хотілося зізнаватися, він вже втрачав надію.

— Ти нарешті прокинулася — поцілував той знову руку сестри вже в котре, і легенько другою рукою погладив ту по голові. У нього ніби нарешті камінь з душі впав, і легені вперше зітхнули на повну силу. Дівчина хоч і через силу, але повернула голову у бік брата реагуючи на його голос  та посміхнулася.

— Лі… — хотіла та вимовити ім’я брата, але видала лише хрипкий і досить страшний звук. Ліам відразу схаменувся, і схопив пляшку води, потім допоміг сестрі підняти голову і напоїв як зміг, хоча багато води просто вилилося з її рота.  Тоді голос дівчини хоча б на живий став трохи більше схожим.

Хлопець трохи підняв подушки та допоміг сестрі змінити становище з лежачого у напівсидячий, потім дістав телефон і щось комусь почав друкувати з шаленою швидкістю та тремтячими досить сильно руками, потім і зовсім з кімнати вилетів як ошпарений. А за мить уже в спальню влетіла ледь не плачуча Нініан, а за нею увійшла до кімнати й Робін. Ліам повернувся третім. Радий та усміхнений.