Частина 11

На вулиці була сильна гроза, яка з’явилася буквально із нізвідки, адже про неї ніхто не попереджав ні в новинах, ні по радіо ані навіть в газеті яку зазвичай хоч і не так сильно читали. Вітер дув з руйнівною потужністю. Дерева хиталися з дикою швидкістю та силою. А ті гілки, що були надто близько до вікон, так і намагалися завалитися до будинку ніби непрохані гості, і виламували саме скло зі звуком сильних ударів. Дощу ще не було. Але небо було затягнуте темними хмарами, які нічого доброго не означали абсолютно ні для кого. А вітер сам посилювався з кожною хвилиною все краще та краще.

У будинку що стояв на окраїні лісу світло також не горіло. Один лише камін горів ледь помітним вогнем у гостьовій кімнаті де і зібралися всі. Робін, як завжди, сиділа на кріслі як найстарша і наймудріша людина серед усієї молоді що оточувала її останнім часом, Нініан на дивані забилася в самому кутку підгризаючи нігті від нервів та інколи ловила себе на, тому що її тіло сильно тремтить, Алекс, який ледве тримав себе під контролем та постійно то витягував то ховав руки в кишенях. Було очевидним, що пальця його були міцно стиснуті й кулаки та тряслися від злості. Обличчя також сильно видавало його теперішній стан. Демієн не був на той момент будинку та навіть на його околицях. Але це було зрозумілим та приємливим для багатьох з компанії. Коли він знайшов Лілі під дверима дому Робін, його ніби вдарило потужним струмом, і він як закричав, так і кудись зірвався з місця, не пояснивши нікому нічого. Зв’язатися з ним також ніхто не зміг хоч і намагався.

Атмосфера стояла просто нестерпно зловісна та гнітюча. Хоча й усі присутні мовчали, але лише глянувши на них, можна було одразу зрозуміти що не на добро це. Кожен був занурений у своєму внутрішньому світі й думав про своє. Хоча й було дві речі, а точніше емоцій, які поєднували всіх присутніх тоді. Страх за життя близької людини, та відкрита ненависть до того хто це з нею зробив.

У кімнаті на другому поверсі, в ліжку, лежала дівчина, на якій не було майже живого місця. Що на обличчі в різних місцях, що на тілі, було видно опухлості, синці, закривавлені рани різних розмірів та форм. Кожен із них болів, мабуть, по-своєму сильно та мав різну причину появи. Самими очевидними були удари ногами, адже на одязі у якому Ліліан була знайдена, було до біса багато відбитків взуття різних розмірів. І так як відбитки підошви були великими, всі знали що били її точно не тендітні дівчатка, а сильні чолов’яги які навіть не намагалися бути ніжними. А от вже рани які кровоточили, були не зрозумілими, на перший погляд. Колючими чи ріжучими їх не можна було назвати. Але вони були… Та це всіх сильно виводило із себе.

Дівчина лежала непритомна от вже далеко не перший і навіть не другий та не третій день. Хоча на вигляд здавалося ніби та й зовсім у комі чи мертва. Шкіра зблідла до непізнаванності, хоча і завжди була досить світлою, губи були майже білі коли у звичайному стані були гарного рум’яного відтінку, а тіло ж яке завжди рухалося, тепер було нерухомим. Пульс був дуже слабо вловимим. За одну хвилину максимальний рекорд ударів серця це 45. Вона ні на що не реагувала, навіть коли Робін підходила та голкою провіряла її нервову систему в фазі глибокого сну.

Шум на вулиці ставав все гучнішим та пригнічуючим.

Почався справжній шторм.

Дощ полився як з відра. А з неба посипався град, вдираючись у вікна, проламуючи дахи будинків і оббиваючи рослини, дерева, знищуючи все, що потрапляло під удар. Видимість повністю анулювалася. А на вулиці перебувати тепер стало насправді небезпечно для життя.

— Хто взагалі посмів…

Пролунали перші слова з вуст Алекса, який в цей раз стискав свої переплетені пальці так сильно, що кінчики аж білі стали. Очі його були пустими, а голос понизився на декілька октав. Він не говорив, а нібито вже ричав нелюдським голосом. Всі перевели погляди на молодого хлопця, але ніхто нічого не хотів говорити йому у відповідь. Тому виникло два можливі варіанти. Якщо хтось відкриє рота, то це буде нецензурна лексика у бік навіть невинних, або якщо заговорять, то зірвуться і підуть шукати з пориву емоцій усіх і уб’ють когось ненавмисно якщо зможуть прив’язати до того що трапилося. І те, й інше боком могло вилізти кожному з них. Тому і тиша була тим, що царювало в тому будинку. А в душах було те саме, що й на вулиці… Буря якій ні кінця ні краю не видно.

Раптом з мороку другого поверху почулися важкі кроки. Зі сходів спускався Ліам, який точно не світився від щастя. Руки його були закопані глибоко в кишені чорних спортивних штанів, пом’ята на ньому футболка здавалася навіть зайво розтягнутою і пошарпаною, волосся розпатлане, під очима синці від недосипу. Хлопець видно одразу, не спав кілька діб так точно, а до дзеркала не підходив хтозна-як довго.

Він спустився, і обдарував усіх поглядом, сповненим злості та ненависті до цілого світу. Він хотів помсти. Але Робін могла зупиняти його сестрою кожного разу як той вже був на справжній мені та рвався до дверей, щоб йти вбивати. Локвуд підійшов до дверного отвору, і сперся об стіну коли увійшов, і схрестив ноги біля кісточок.

— Ну і…? Довго ми ще сидітимемо тут і чекатимемо дива? Мою сестру мало не вбили. Хто знає яким дивом вона вижила і дісталася додому у такому стані. З неї знущалися, а ми навіть не намагаємося з’ясувати хто. Я хотів віднести її до лікарні, але ми послухали слова якоїсь п’ятирічної соплячки й чекаємо тепер коли вона просто помре від поранень несумісних із життям! Ви всі тут із котушок злетіли чи що? — почав гарчати Ліам вже в котре від відчаю, з кожним новим обуренням чи претензією підвищуючи свій тон.

— Стеж за словами Ліам. Хелен тобі не соплячка аби якась, а моя молодша сестра. — Підняв на хлопця що стоїть обурений погляд Алекс. Хлопець і так був злий. А тут ще й на його молодшу сестричку яка ну зовсім не була винною наїжджати почали та тепер перекидувати відповідальність на неї. Він з кожною миттю ставав дедалі злішим. Гряділа справжня бійка між двома юнаками.