Частина 10

— Ти маєш рацію. Нелогічно ризикувати просто так. Але Робін, мені от цікаво, ти останні декілька днів дивна якась. Все добре? – озвучила своє запитання Ліліан.

— Так. Цілком. Просто задумалася про дещо.

— І про що якщо це не секрет?

— Про короля. Я постійно маю таке відчуття, ніби я його точно знаю і вже бачила особисто. Але згадати особи чи голосу ну ніяк не можу. Це дивно, і сильно мене бентежить. Скільки б не намагалася, нічого не змінюється. Постійно порожнеча та морок у голові.

— Може він і тобі мізки промив? Знищив спогади чи… Якось заблокував їх щоб уникнути зайвих проблем з твого боку?

— Та було діло. – Відповіла вона якось надто спокійно.

— Серйозно? І звідки ти про це знаєш?

— Так. Я б не стала вигадувати казок. Ще коли мій чоловік та син були живі. Тоді я й бачила його вперше.

— Ем…

— Вони не вигадка Ліліан. А справжні існуючі особи. Мій чоловік був ще й попереднім королем. Одним із останніх. Мені набагато більше людських років аніж ти може собі уявити дитинко.  

— Не думав, що можна знати хто король. Ти сама розповідала що вони це особистість якої ніхто не знає окрім них самих — З підозрою оголосив свої думки Ліам, ніби так і кажучи жінці про те, що вона вигадує все на ходу або просто живе одного разу собою ж вигаданою історією.

— Мій чоловік розповів мені хто він тільки після того, як я вже вийшла за нього заміж і народила йому нашого первістка сина.

— І тобі нічого за знання потім не було? А чому він вирішив розповісти? Ти почала щось помічати в поведінці?

— А що мало бути? Чоловік сам повідав мені все без будь-якої причини. Він же й мав мене карати. Але потім сказав, що моє найбільше покарання за знання, це прожити з ним спільне життя та все знати, тримаючи рота на замку.

— І ти не хотіла втекти? Хіба страху не було? Він міг раптом передумати та прийняти рішення тебе вбити. А дитина? За сина хіба не переживала?

— Втекти? А навіщо? Поруч із ним у мене було навіть більше шансів вижити та жити щасливо, без всіляких турбот та зайвих клопотів. А якби втекла, то не бачити було б мені дитину. Та й любила я його всім серцем та по справжньому. Та й побіг мене б не врятував. Чоловік би знайшов мене, де б я не ховалася.

— А де він зараз? Ну… твій чоловік…

— Мертвий. Його вбили. Хто саме або ж точний час, нажаль я не пам’ятаю. Але гадаю той, хто став нинішнім королем, або ж хтось із тих хто став ним після мого чоловіка. Цей день у мене максимально розпливчастий поки що. Хоч мені й вдалося багато згадати, але все ж таки є діри які ще варто доповнити спогадами. Але все буде з часом.

— А син? Куди дівся малюк?

— Він у світі живих. У першому вимірі. Сподіваюся ви ще пам’ятаєте все що я пояснювала вам на початку. Я укладала щось на кшталт угоди. Натомість на мою душу була відпущена його.

— Ніхто їх не пам’ятає… Чому так?

— Пам’ять людей була стерта. Ніхто їх не пам’ятає. Навіть я, якщо чесно не від себе їх згадала, а завдяки фотографії яку випадково одного разу знайшла. Вона була підписання чужим для мене почерком. Так і з’явилися перші спалахи спогадів. Всі думають, що вони вигадка, плід моєї уяви. Тому я пробула в психіатричній лікарні року так чотири точно. Але за час мого там перебування я й згадала все, що й знаю зараз. Коли мене напихали будь-якими препаратами, у мене у формі ілюзій програвалися ті самі моменти. Так я все й згадала та змогла скласти до купи.

— Ти всім казала що звела будинок з сім'єю. Це людей ні на що не наштовхнуло? Одна жінка такий будинок сам не збудує. Як гадаєш… Чому ніхто не захотів повірити тобі?

— У мене був інший будинок в іншому місці. Він був великим та красивим. Все в яскравих та світлих тонах. Мій улюблений колір тоді був сірий та персиковий. Багато всього було саме у цих відтінках. Але поряд з тим моїм будинком по сусідству жило дуже багато людей, і вони мені приносили дискомфорт. Тому я хотіла щось тихе. Мій чоловік так і запропонував збудувати будинок самотужки, і поряд із лісом. Природа, тиша і таке інше. Я швидко погодилася. А після втрати своєї сім'ї й після того, як я повернулася з психлікарні, я підпалила перший будинок коли все згадала і переїхала в цей, хоча на той період він був не закінченим. Я сама все доробляла.

— Ніколи б не подумала.

— Що це все не вигадка? Ніхто не повірив би. Я теж, якби це була не моя особиста історія. Але я вже переступила через себе. Все в порядку. Адже син живий. Для мене це найголовніше. Що було колись в минулому, більше не являється тягарем.  

— Ти чудова матір Робін.

— Ха-ха. Дякую за такий комплімент дитино. Це підбадьорює. Давно мені вже ніхто не говорив слова мама. Я навіть майже забувати почала що у мене є син котрий щасливо живе навіть не пам’ятаючи про моє існування. Він називає мамою іншу жінку, і живе життям, в якому мені немає місця.

— Твоє заповітне бажання… Побачити сина? Або ж є ще щось таке, що сильніше навіть за це?

— Якби це було можливо… Я б хотіла тільки прожити решту життя поруч з ним. Але це неможливо. У реальному світі я вже мертва дуже давно. Тобто зникла без вістей жінка. Кароліна Шанна Колінз більше не існує. Саме тому, моя ціль та мрія, це допомагати тепер таким як ви.