Частина 7

 Після вечірки минуло вже декілька днів, а близнюки ніяк так і не змогли поговорити один з одним.

Ліам постійно уникав та ігнорував сестру. Хлопець став наче сам не свій. Той хто за секундну затримку близнючки в кімнаті або ще десь міг уже виламувати її двері або йти на пошуки, бо вже надумував собі всяке погане, тепер навмисне тікав з дому раніше звичного для себе часу, і хто знає де пропадав цілодобово на проліт, а повертався так пізно, що Ліліан брата і в обличчя не бачила, навіть коли вартувала біля дверей кімнати так довго що аж засинала. Що хлопчина робив та де пропадав вона дізнавалася від Демієна, який по доброті душевній, час від часу надсилав повідомлення або фотографії, де брат дівчини був цілий і неушкоджений. Але от місцеперебування або точного пояснення деяких кадрів вона ніколи не знала. Хлопчик ворон мовчав, бо за його словами й так уже порушив присягу братства і розповідав про їхні пригоди лівій людині, навіть якщо це була рідна сестра одного, та тепер ще й подруга іншого.

Одним із таких дивних кадрів, наприклад стала фотографія, де Ліам на березі глибокого озера яке розташовувалося десь приблизно посередині великого лісу, лежить на піску з дивною червоною плямою на рукаві свого одягу. Хлопчик ворон одразу пояснив ту дивну знахідку, яку Ліліан помітила випадково саме тоді коли збільшувала кадр тим, що Ліам поранився поки вони доходили до місця знімка. Ліліан хоч і тяжко вірилося що брат просто подерся, але все ж захотіла вірити у правдивість казки.  

Перші кілька днів дівчина максимально намагалася пере зустріти або ж буде правильніше сказати перехопити брата і поговорити з ним навіть проти волі близнюка, але їй це абсолютно не вдавалося. Хлопець виявлявся набагато хитрішим та винахідливішим за сестричку. А іноді взагалі було таке відчуття ніби Ліам вдома і зовсім не буває. Вічна тиша, обережне пересування по будинку. Майже що єдиний доказ появи в житлі, це одяг котрий хто знає коли був змінений ним, або інколи зникнення якихось харчів з холодильнику які Ліліан не чіпала, а батьки також їх зазвичай не їдять. Звичка брати смаколики сестри нікуди з нього не ділися навіть при дивній поведінці. Він як тихо приходив, так і йшов. І були догадки що часто юнак використовував саме вікно замість дверей, адже за весь час його ні разу не помітили. Ліам став наче примарою у власному домі.

Згодом Ліліан перестала навіть плекати хоч якісь надії щодо того, що зможе побачити брата який їй усміхається як і завжди й з нею розмовляє про що тільки не придумай. А прикро їй було через те, що вона не розуміла причини цієї його раптової зміни в поведінці. Та й спитати не могла.

Юна Локвуд неодноразово дзвонила і писала, але було і так зрозуміло, що все це просто без пуття… Просто марна спроба наладити контакт. Він не відповідав та навіть не читав повідомлень вже на другий день. Наче дівчинки й не існує. А одного прекрасного дня вона взагалі виявила себе в чорному списку контактів. Тут її й розірвало зсередини. Брат її викинув зі свого життя. І вона не знала чому. Єдина догадка, він боїться правди яку повинен буде розкрити перед нею, та тепер таким чином набирає силу та можливо смілість.

Минуло ще кілька днів.

Все було тихо.

Брат у школі так і не з'являвся, а стан дівчини міг бажати кращого. Батьки не знали й зовсім що робити. Вони не знали, що син так сильно збився з правильного шляху, і розуміли, що вже й так пізно щось намагатися міняти. Все одно не могли його знайти, тому і впливати теж не могли, навіть якщо хотіли. На їхні дзвінки він також не відповідав. А на дочку давити або ж на друзів сина було також не правильно. Хоча спроби все ж були. Особливо варіант з друзями. Мати намагалася поговорити, але підлітки також лише те й казали що нічого не знають, та де Ліам і гадки не мають.

Через нерви Ліліан перестала їсти, і ночами їй постійно снилися кошмари про палаючі ліси та брата, що біжить у самісіньку пожежу та зникає у полум’ї.

З дня на день вона ставала все блідішою і мертвішою не лише з середини, але й і з зовні. Здоров'я почало стрімко підкошуватися. І навіть так, Ліам максимально продовжував ігнорувати існування сестри, котрою ще півтори тижні тому так сильно дорожив.

Одного, на перший погляд, звичайного ранку, мати близнюків не пішла на роботу, та вирішила дати доньці трішечки довше поспати. А коли вже була 9 година, то вона зайшла розбудити свою ще сплячу дочку. Але коли жінка зайшла до спальні дочки, та там не виявила дитини, раптово запанікувала. Була субота. Тож школи не було. А Ліліан зникла. Паніка вмить підкралася до серця матері, і не дарма. Адже Ліліан вирушила до Лісу відьми, до бездонного озера. Саме туди де був зроблений знімок про брата, та по словах Демієна останнім часом близнюк часто з’являвся.

Молода дівчина в самотності стояла на краю скелі, з якої якщо подивитися вниз, видно озеро, якого глибина була невідома навіть довгожителям містечка. Локвуд не вміла плавати. Як би не намагались її навчити, ні у кого не виходило цього зробити. Тому було зрозуміло, що станеться, якщо вона впаде. Але в ній не було страху. У дівчинці був присутній лише туман і морок. Ніби вона була чиєюсь лялькою на той момент. Іграшкою, яка чекає на наказ, щоб зробити перший крок вперед.