Частина 6

Ви хоч раз замислювалися про те, якого це може бути чути голоси яких насправді не існує в реальному житті? Наскільки сильно це може збивати з пантелику в різні періоди або моменти життя? Так? Чи може внутрішній страх брав гору т ліпше обирав варіант Ні? А от Ліам не лише задумувався або цікавився цією темою з далеку. Він її знає та спілкується з нею на «ТИ». Проживає з нею кожнісінький свій день життя.

Він чує їх із самого дитинства. Ну як із самого... Років так з дев’яти якщо бути точнішим.

Не багато людей навіть з близького його оточення були в курсі що він має такий "дар", або що ще гірше, уже одного разу навіть побував у  психіатричній клініці через невміння контролювати цього свого розладу, які супроводжувалися агресією та неописанними моментами поведінки. І пережив він там справжнісіньке пекло.

Навіть зараз, вже проживаючи прекрасне життя в родині багатіїв і знайшовши сестру яку у нього відібрали обманом, він не міг забути того жаху, тих знущань з себе та з усіх тих з ким жив на той період як в одній кімнаті, так і просто в спільній будівлі та інколи перетинався з ними.

Він пам'ятав, як каралися сльози, що траплялося з тими хто не слухався або розповідав що коїться за стінами. Ліам пам'ятав як саме з таких як він, сиріт, знущалися найбільше.

Так. Ліам ще жив тоді в притулку, коли його туди заслали. Запитайте чому? Вихователі просто не хотіли з ним няньчитися. Вони бачили дивні моменти й вирішили скинути з себе навіть мінімальну відповідальність за дитину. Хлопчик параноїк, який безперервно шукав "неіснуючу" сестру і постійно втікав заради пошуків. Яка здобич може бути легшою?

Саме над ним й відігравалися на повну. Лікарі прекрасно знали, ніхто за нього не заступиться і не забере.

Його прив'язували до батарей або поручнів ліжка та не давали їсти, хоча він і не завжди був буйним, а фізичне насильство у формі стусана або тумака було як ритуалом якимось. З ними він прокидався та з ними лягав спати. Ліам мав це терпіти день у день. Він не міг качати навіть мінімальні права. Його там за людину навіть не сприймали. Та й що зміниться якщо він відкриє рот? Правильно, нічого. Він нікому не був потрібен. Тому і сенсу щось робити було рівно нуль. І він це розумів навіть у молодому віці.

На початку Ліам тримався... І дуже добре. Був спокійний, не шаленів, не бився і не кричав, нікого не чіпав і слухався вихователів.

Але навіть сильна воля може бути зламана…

І він зламався, почав плакати. Але розумів, що і цей привілей собі просто так дозволити не можна. Хлопчик шукав місця де міг би сховатися та випускав емоції там, в темряві та самоті, прикриваючи рота руками, щоб звуки не покинули горла. Десь там, біля сирих кутів та на холодній плиті. Або іноді сльозинку дозволяв собі в душі, коли на нього лилася вода. Хоча вихователі й у душ разом із дітьми заходили, а там кабінки були без дверей, тому він поводив себе зазвичай уважніше ніж будь-коли. А якщо він з кимось бився, і в нього з'являлися синці, то він про них мовчав ніби язика проковтнув. Ліам розумів що нічого не зміниться, навіть якщо заговорить. Тому побої інших теж терпів і приймав як щось належне. Зазвичай підіймали руку старші хлопчики. Хоча були й такі яких можна було називати "нормальними". Він навіть з одним хлопчаком який був старшим на п’ять років, потоваришував. Той допомагав і захищав молодшого коли міг. Ліам бігав за старшим ніби хвостик. Тоді, у нього були прекрасні дні. Тихі, мирні, більш-менш спокійні. Але з часом того юнака забрали, і Ліам його більше не бачив. Листів або дзвінків йому не передавали, і його листи ніхто не думав навіть надсилати.

Бунтувати також було безглуздою ідеєю. Ліам неодноразово робив спроби після того, як вже натерпівся знущань над собою, і був вже зовсім зламаним.

Спроби втечі він також робив. І в нього навіть одного разу вийшло. Все відбувалося наче у фільмі. Він сплів мотузку з простирадл які накрав, прокрався до кімнати управління, і там за допомогою цих мотузок і спустився з вікна третього поверху на двір, переліз огорожу і втік.

Ліама тоді шукали 4 дні. Знайшли ж в одній багатоповерховій закинутій будівлі, яка була в напівзруйнованому стані та перебувала в аварійному становищі, тобто небезпечною для життя і могла в будь-який момент розвалитися.

Хлопчика повернули назад до клініки, а про його втечу ще довго говорили. Того дня було звільнено багато старих охоронців і найнято вдвічі більше нових, та ще й санітарів на додачу. Хлопчик після цього був замкнений в одиночну кімнату на два тижні. Він уже думав і не вийде звідти. Його майже не годували, не давали води, кололи сильними препарати, через які він мав навіть неодноразове передозування. Двічі Ліам був при смерті. Але це нікого не хвилювало.

Після того як він вийшов з одиночної й повернувся до своєї тимчасової кімнати, той був наче живий, але в той час і ні. Він не реагував ні на кого. А на стінах почав писати дивні написи дивною мовою. Невідомою нікому. Він навіть подумував повіситись чи спробувати вибратися на дах, щоб зістрибнути. Але була лише одна річ, яка тримала його в живих там. Це його спогади про сестру. Усвідомлення того, що незабаром він все-таки вийде на волю, в існуючий за стінами світ. Туди де ходить його сестричка, яку він так любить. І його мрія не була аж такою і складною та нездійсненною. Треба було лише дочекатися і вірити в возз'єднання.