Частина 4

Близнюки тривалий час планували як їм все-таки дізнатися чи правильні їхні здогади про Демієна, або вони все-таки помиляються щодо нього і він не такий як і вони, та хлопець нічогісінько не знає.

Дні йшли, Ліліан та Ліам все дивніше починали поводитися. В обох ніби параноя якась прокинулася. Вони вдивлялися в кожну особу з максимальною підозрою, що навіть звичайним людям уже починало здаватися надто дивним та кидатися в очі. А батьки тим більше захвилювалися за своїх дітей після застережень сусідів, і задумалися про те, що настав час, мабуть, для походу до психолога. Діти ж стверджували, що все гаразд та захищали один одного як могли, і поки що їм вірили на слово. Але питання «чи на довго?» Залишалося актуальним, та з кожним днем дедалі більше змушувало батьків сумніватися у праведності свого рішення залишити дітей у спокої.

У школі ж все було наче на хард режимі складної відео гри.

Хоча Ліліан було ще і якійсь степені простіше. Дівчинка легко віддувалася. Вона особливо не з багатьма спілкувалася, тож її мовчання чи зайва сором’язливість, або ж дивні погляди в чийсь бік нікому особливо в очі й не кидалися. Сидить сама собі за партою, та й сидить. Нікому нема до неї діла.

А от Ліаму було складніше в декілька разів. У нього була досить величезна фан база яка за кожним його кроком ретельно стежила, а були й настільки хворі на голову дівчатка, які ще й записували що той робить, їсть чи слухає, у що був одягнений або скільки разів позіхнув за один урок і так далі. А як додаток, хлопець мав друзів достатньо багато, які теж очей з нього не спускали. Серед них були як люди доброзичливі та чисті, так і хитрі, готові підставити, ти лиш дай їм привід, або нагоду. Тож очікувати можна було будь-що у прямому розумінні слова. Як підтримку, так і ножа у спину. Тож хлопець особливо нічого не розповідав. Не було кому. Друзів начебто багато як зорей на небі, а вірні були серед них одиниці. І від цього було сумно як ніколи.

За Демієном намагалися стежити обоє. Особливо Лілі. Багато хто навіть почав обговорювати, начебто та просто поклала око на юнака, бо той був «поганим хлопцем», майже як і її брат. Тож просто дівчині були цікаві такі самі типажі. Та ще й жартували, що та спеціально на такого задивилася, хто на вигляд протилежить їй самій.

Хоча сама ж дівчинка розуміла, що ще й хлопця який характером схожий на брата, вона б просто не витримала.

Істини ж ніхто не знав. І близнюки сподівалися, що ніхто нічого до останнього і не зрозуміє. А про чутки Ліам швидко подбав. Позакривав роти всім і всюди. А самого Демієна це все ніби навіть тішило. Та й він теж на Лілі часто поглядав, і в брата її про неї запитував. Просто він це робив так, що Ліам навіть не підозрював про те, що про сестру розповідає, чи згадує ту. Так що хто знає що могло творитися в голові «хлопчика ворона». Але на сталкера він не був схожим. Він завжди або відкрито діяв, або ніяк. Але розмовляти з дівчиною жодного разу навіть не думав.

Вона була його типажем зовні. А душі він не хотів бачити. Причин цього рішення той ніколи не озвучував. Але може це все було і на краще.

Ліам більше не міг чекати, тому вмовив сестру прискорити процес переговорів з хлопчиком вороном Демієном, на що Лілі на початку пирхала через те, що не була впевнена в тому, що вони готові прийняти нового товариша або ворога, який зможе знищити їх, дізнавшись правду, але все ж таки піддалася благанням про прискорення та перепис плану. Так вони й вирішили зупинитися на тому варіанті, де після школи Ліам приведе друга до міського мосту, де зазвичай не ходять люди, оскільки міст в аварійному стані через старість і вже давно не використовується. А Лілі вже на той час буде там і продумає конкретні питання, які до речі вже давно мала як продумати так і записати кудись.

У день здійснення плану, рано-вранці, ще перед тим, як навіть до школи почати збиратися, обидва раптово почали сумніватися в тому, чи варто взагалі починати, адже все-таки їм і без зайвих пригод не так і нудно. Звичайно один одному про ці сумніви вони не говорили. Не хотіли показатися якимись слабаками в очах один одного, або стати розчаруванням. Лише рішучість та сила, ось що вони хотіли демонструвати. Кожен по одинці врешті зібравшись із духом, вирішив таки йти до переможного.

Як завжди, спустилися вони до їдальні, поснідали спокійно, а потім піднялися назад кожен до своєї кімнати.

Дівчина одягла рожеву спідницю зі складками та високою талією та чорним ременем з ланцюжком по ліву руку, звичайнісінький чорний топ на який накинула білу шкіряну куртку, рожеві гетри та білі кросівки. Волосся заплела у дві коси колоски, і нафарбувала вії чорною тушшю, тільки підкресливши свої сині очі. А там взяла свій рожевий рюкзак на якому висів дармовис з дивною іграшкою у формі чи то кота, чи ведмедя якогось, і вийшла з кімнати. Там на неї вже чекав брат у чорних джинсах, худі, кросівках і рюкзаком того ж кольору. Волосся хлопця було розпатлане і в максимальному безладді. Але здавалося його це не дуже хвилювало.

— Ще б чорну помаду і було б ідеально. — пожартувала Ліліан, коли проходила повз близнюка.