Частина 3

Найулюбленішим і найкрасивішим часом доби вважається ранок. Адже так приємно прокинутися раніше і поглянути у віконце. Якою б погода не була навесні, вона завжди здається прекрасною. А ця пора по-справжньому чарівною. Хоча навесні погода часто мінлива. Повітря трохи прохолодне, в небі яскраво світить сонце. Світати починає рано. Весняне сонечко вислизнуло через стовбури дерев і гілок, кинувши довгі чорні тіні на сиру землю. Так тихо та спокійно навколо. Тільки дзвінкі пташині пісні прорізають свіже ранкове повітря. Саме щебетання птахів повідомляє про початок нового дня. Все навколо оживає, грає та радіє. Люди йдуть усміхнені, адже така ранкова погода після затяжної зими здається справжньою благодаттю.

Дерева та кущі, які ще кілька тижнів тому стояли сірі та сумні, нарешті змінилися. З набряклих бруньок проклюнулося маленьке зелене листя. Вона дає божественний аромат, який поєднується із запахом молодої окропленої росою трави.

Оригінально та зворушливо виглядають сережки білих беріз та ліщини. Природа стає ніжно-зеленою. У ранковій тиші вже чути справжні звуки весняної живої природи, і це приносить справжнє умиротворення для людської душі. Ліліан, що лежала в ліжку, вперше за деякий час, нарешті таки розплющила свої сині очі, після втрати свідомості ще в лісі, того дня, тоді, посеред ночі, коли вони проходили те дурацьке випробування на сміливість.

Дівчинка примружилася від раптового світла, яке вдарило її по очах через вікно з незвички. Жалюзі, на жаль, цього разу виявилися абсолютно марними. Як тільки очі звикли до світла, вона оглянулась у кімнаті. Помітила ніжно-рожеві стіни й білу стелю, багато плюшевих іграшок, розсаджених по різних кутах кімнати, молочного кольору шафу, письмовий стіл у пару зі стільцем, рожевий нічник у формі котика, що стоїть прямо в неї біля голови на полиці, безліч малюнків, яким була виділена ціла стіна. І ще багато різних дрібниць у формі крісла подушки, туалетного столика, поличок прибитих до стіни й забитих книгами або ще чимось.

Протягом декількох хвилин, після огляду житла, Лілі практично нерухомо лежала і дивилася на стелю, ніби намагаючись там щось знайти, хоча їй це явно не вдалося. Їй знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти чи відтворити пам’ять про те, хто вона. Як звуть, скільки років, де вчиться, як виглядає, скільки пальців на одній руці. А потім спробувати згадати ще й те, що трапилося й усвідомити де вона зараз перебуває, бо начебто все нормально, але відчуття непорозуміння і втраченості, яскраво красувалося в її свідомості, явно не плануючи швидко залишати своє вже підігріте місце. Лілі сіла на ліжку і знову озирнулася. І цього разу ще ретельніше. Вона почала звертати увагу на образи на малюнках, на літери які були на книгах, або ж на речі, що лежали акуратно складено на стільці. Вона не пам’ятала, щоб їх так акуратно складала перед сном. В голові її, і так досить забитої незрозумілими моментами й нюансами, на повторі йшла тільки одна пропозиція.

~ Щось тут не так…

~ Щось тут не так…

~ Щось тут не так…

Дівчинка скинула з себе теплу ковдру, і опустивши ноги не землю, вилізла з ліжка і попрямувала до ванної кімнати, яка була розташована наприкінці спальні за білими дверима без скла. Увійшовши туди, вона насамперед вирішила помити обличчя холодною водою, думаючи що так, голова її точно провітриться.

Над умивальником, висіло гарне дзеркало у сріблястій рамці, наче картина. Ліліан підвела погляд і побачила у ньому своє відображення.

Її очі дивилися на 7 річну маленьку дівчинку з довжелезним блондинистим волоссям що завивались у кінцях, маленькі ручки, тендітне, на перший погляд, тільце, майже червоні пухкі губи, болісно бліда шкіра. Але чи завжди вона була настільки білою? Або ж… Вона взагалі так виглядала? Просто відчуття обману, що зводить з розуму, так і витало в повітрі та не давало покою.

Лілі, намагаючись відводити дивні думки убік, вмила обличчя десь раз вже так третій, і повернулася у кімнату де одразу потім сіла на своє ліжко. Потяглася, потерла очі. Потім задалася самій собі питанням, що хоче одягнути на сьогодні й перевела погляд на рожеву шафу.

~ Щось тут не так…

Знову проскочила дивна думка без обґрунтування.

У двері постукали й дівчинка зістрибнула з ліжка, щоб побігти відчинити. Вчепившись руками у дверну ручку, вона трохи натиснула на ту, і двері відчинилися. У дверей окреслився силует мами, що стоїть. Мами Олівії. Тієї самої, яка одного разу з такою любов'ю подарувала їй та братові життя. Золотоволоса жінка м’яко посміхнулася дочці, а потім обійняла і взяла на руки, погладив маленьку голову своєю теплою долонею. Дівчинка радісно усміхалася і потерлася носиком з мамою, як це зазвичай роблять пінгвінчики.

— Доброго ранку матусю! — почала маленька першою розмову, помираючи від нетерпіння, почути голос матері. Вона поводилася так, ніби вже давно не чула голосу жінки… Надто довго. Лілі навіть була готова заявити що не пам’ятає його.