Розділ 15

Оляна пробиралася поміж могил до дальньої частини кладовища. Тут густо росли молоді акації, які могли б врятувати їй життя. За ними розкинувся невеликий шматок поля, засіяний житом, а далі — сосновий ліс. Найрозумніше рішення — прямувати туди.

​Дівчина розуміла: яким би вправним не був Веремій, з двома десятками вишколених противників самому не впоратися. І не буде більше кому її врятувати — цього разу віддадуть звіру на трапезу.

​Колючки акацій чіплялися за одяг, шматували тканину і дряпали шкіру. Та Оляна не зважала, проривалася крізь зарості, до поля.

​Двійко вершників спішилися, перезирнулися та побігли слідом, проклинаючи все, на чому світ стоїть. Вони шаблями прорубували собі шлях, що досить сильно їх сповільнювало. Та Оляна й не думала зупинятися. Розуміла, щоб урятуватися, потрібно бігти щодуху. Вона тут виросла і знала місцевість як свої п’ять пальців. Була переконана, що в лісі зможе сховатися. Не знала, як бути далі, та головне — не потрапити до рук людям Вишневського.

​Врешті Оляна минула зарості акацій. Перед нею розкинулася долина, пофарбована жовтим колоссям жита. Дівчина озирнулася. Переслідувачі були зовсім недалеко. На мить її відволікли вигуки, що долинали від склепу. Оляна чула, як шаблі задзвеніли востаннє. На очах забриніли сльози. Та що могла вдіяти сімнадцятирічна дівчина проти зграї головорізів? Потрібно рятуватися. І вона помчала з пагорба у жито — усе швидше та швидше.

​Люди Вишневського на відкритій місцевості почали надолужувати втрачене і вже йшли за якісь двадцять ліктів. Оляна буквально чула їхнє важке дихання на власній потилиці. А переслідувачі, відчуваючи близькість жертви, почали лементувати та кричати:

​– Куди біжиш, дівко!?

– Не втечеш!

– Стій, а то гірше буде!

​– А ось і вони!

​Оляна помітила, як по лівий бік, польовою дорогою, їхали ще два вершники. Вони мчали навперейми, щоб відрізати дівчині шлях до лісу.

​Оляна відчувала, як бігти ставало все важче. Високе жито сковувало рухи й сповільнювало її. Але зупинитися — означало смерть.

​Ліс був уже зовсім недалеко. Ось її можливість урятуватися — надія, яка танула разом із шалено швидкими вершниками. І якщо від піших переслідувачів вона ще мала можливість утекти, то, як не крути, а коні швидші за людей.

​Дівчина знала — дорога йде чітко до лісу, впирається в нього і розходиться у дві сторони. В голові майнула думка: «Ялинник».

​Оляна відвела погляд правіше. Дугоподібним вигином у поле з житом врізалася ділянка із ще зовсім молодими ялинами. Найвищі з них сягали якихось шести-семи ліктів.

​Змінювати шлях різко було б нерозважливо: переслідувачі могли кинутися навперейми і швидко наздогнати. Тому Оляна почала бігти по невеликій дузі. Дівчина доклала неабияких зусиль, щоб пришвидшитися, але відірватися хоча б на трохи не вдалося.

​Один із вершників завернув у жито, інший же тримався дороги. Надії втекти ставало все менше й менше.

«Допоможи, Господи, – пульсувало в голові. – Врятуй! Захисти!».

​Оляна вибігла з жита на невелику галявину, яка розділяла молодий ялинник та поле. Тікати одразу стало легше. Високі стебла вже не заважали, а мокриця не плутала ніг. Дихала вона важко, у грудях калатало серце — так шалено, немов дзвін на дзвіниці. Переслідувачі не переставали викрикувати й уже майже наздогнали дівчину.

​Оляна вибігла на дорогу. Кількома кроками перетнула її, відчула удари по обличчю тонких гілок ліщини, шипшини та терену, що залишили неглибокі подряпини. Не заважала. Ще кілька кроків — і рятівний ліс.

​Вмить у голові запаморочилося. Світ пішов обертом, ноги підкосилися, і дівчина покотилася в невеликий рівчак, який відокремлював дорогу та ліс. Один із вершників таки наздогнав її. Оляна чула крики, що гриміли луною, немовби з глибокої криниці, але вже не могла на них реагувати.

​– Здурів!? – кричав хтось. – Ти мало не вбив її! Пан Вишневський тобі голову зітне.

​– Не зітне, – відгаркнув інший. – Вона ж жива. А ви, йолупи, мало не дали їй утекти. Чого стоїш? Кидай на коня!

​– Зачекай-но трохи, – втрутився третій. – Глянь, яка краля. Як дихає... Ух!

​– Вона ще дитина, – обурився вершник. – Зовсім юна.

​– Яка юна? Дівка до видання. Все при ній. На груди лише глянь.

​Оляна втрачала зв’язок із реальністю, але страх не покидав її. Особливо коли руки одного з переслідувачів проникли під спідницю. Вона намагалася відбиватися, коли лапи огидника ковзнули вище колін. Та сил не було — лише відчуття відрази і панічна безпорадність.

​– Благаю... не... – все, що змогла вимовити дівчина, і сльози покотилися з уже закритих очей.