Розділ 14

Веремій різким рухом оголив шаблю і кинувся всередину склепу. Він знав, що має робити.

«Без голови ще ніхто не ходив».

Вільною рукою козак скинув вічко домовини. Веремій ступив крок назад і заніс шаблю. Ефес стиснув обома руками, щоб ударити якомога сильніше. Та вмить зойкнув. Відчув пронизливий біль. Щось гостре увійшло поміж ребер, розтинаючи плоть. В голові Веремій прокляв себе за те, що втратив пильність. Микола підкрався зі спини і підступно проштрикнув козака ножем.

— Я ж попереджав, — прошипів самовдоволено і вдарив ще раз. — Здохни!

Козак скинув віко труни, ступив крок назад і замахнувся для удару. Шаблю стиснув двома руками, щоб уже ударити якомога сильніше. Та вмить затягнув. Відчув пронизливий біль. Щось гостре увійшло поміж ребер. В голові прокляв себе за те, що втратив пильність. Микола підійшов зі спини і підступно проштрикнув козака.

— Я ж попереджав, — самовдоволено прошипів чоловік і ще раз ударив. — Здохни! 

Козак ліктем стусанув Миколі прямісінько в носа. Почувся хрускіт. Микола подався назад і заголосив, хапаючись за обличчя. Веремій відчував, як хлюпає з його боку, як вкривається кров’ю сорочка і прилипає до тіла. Товстун вперся спиною до стіни. Перелякані очі міряли козака зніг до голови. Микола з надією чекав, що суперник від ран зараз упаде. Але Веремій натомість замахнувся та ударив. Шабля застрягла у лисуватій голові, розчерепивши її навпіл. Микола видав незрозумілий хрип і осунувся на підлогу.

— Гидота! — сплюнув Веремій. Слина була густо перемішана з кров’ю. Дихати ставало важко. Та здаватись — не в його звичках.

Козак кинувся до звіра, щоб закінчити почате. Але в ту ж мить отримав стрілу у плече. При такій погоді з вогнепальної зброї не постріляєш. Промоклий порох не дасть такої змоги.

Веремій намагався не зважати. Розумів, що не впорається з двома десятками вояків. А от позбавити селян від страху та смертей — йому під силу.

Наступні стріли одна за одною влучали у спину. Веремій заточився, опустився на дно коліно та обперся на шаблю. Дихання перехопило.

— Винесіть його звідти! — почувся голос ззовні. — Живим!

Веремій, долаючи біль, звівся на ноги, але до склепу вже зайшли люди Вишневського. Козак висмикнув кинжал і різким ударом загнав гостре лезо у скроню противника. Той і не встиг зрозуміти, що трапилось, лише широко розкрив очі і повалився на землю.

Наступний удар тим же кинджалом Веремій завдав наступному противнику в груди. Він захрипів. Козак вхопив ворога за обшивку і відіпхнув. З останніх сил рубанув шаблею, і вже наступної миті відчув нищівний удар у щелепу. В голові запаморочилось. Веремій відмахнувся, але його шабля наткнулась на опір. Заскреготала сталь, висікаючи багряно-жовті іскри. Наступною стала втрата зброї. Люди Вишневського вхопили Веремія попід руки та витягнули назовні. Дощ все так же невпинно лив з неба.

Після запаморочення від удару трохи прояснилось. Особливо після того, як Веремія кинули на холодний мокрий цемент. Піднятися сили не було, але голоси він чув майже ясно.

— Сволота! — гарчав хтось. — Трьох наших людей порішив.

— Закрийся! Негайно витягніть тіла зі склепу! Негайно!

За короткий час той самий голос зі злостивого став ніжним і майже сльозливим:

— Сину, Андрію, що ці нелюди з тобою зробили? Як вони посміли? 

Веремій повернув обтяжену голову. Поруч із труною стояв чоловік років п’ятдесяти в дорогому, обшитому хутром кафтані. На вигляд йому було років п’ятдесят. В одній руці тримав дорогу шапку із соколиним пером посередині. Вільна рука лежала на обличчі звіра. 

Не важко було здогадатися — це пан Матвій Вишневський.

— Як ти міг?! — повернув голову до виходу поміщик.

Козак подумав, що той звертається до нього, але почув знайомий голос:

— Батьку, — говорив Нестор, — він мало мене не убив. Невже ти не розумієш, що це уже не Андрій? Це поріддя темряви, яке забрало уже десятки і десятки людських життів. І ще скільки погубить, якщо його не зупинити?

— Байдуже! — гримнув Матей. — Це всього лиш невірні хлопи. Схизмати. Їхня кров — псяча кров. Нехай хоч усі здохнуть. Чув!? Мені байдуже!

— Вони люди Господні, — в голосі Нестора відчувалось розчарування.

— Схизмати! Схизмати! — репетував пан Вишневський. — Це вони його убили! Порубали та порізали, неначе свиню! Нехай тепер платять за скоєне.

— Якщо ти цього не припиниш... — Нестор затнувся. Він знав, що ці слова марні. Батько завжди любив свого первістка, Андрія, більше за інших дітей. Навіть Михайла Мацей відправив до монастиря у власних цілях, а двох своїх дочок віддав заміж за католиків, щоб більше пов’язати рід із польською шляхтою. Та він навіть гребував, коли його називали Матвієм. Вимагав, безумовного звертання пан Мацей.

— Тоді що!? — репетнув пан Вишневський.

— Це, — ковтнув згорток, що підступив до горла Нестор і вказав на тіло у труні, — уже хто завгодно, але не твій син і не мій брат. Він... Він не упізнав мене цієї ночі. Дивився звірячими своїми очима прямо у мої і не упізнавав. Якби не цей козак, Андрій убив би мене.

— Не захищай цього... цього... — він сіпнув губою. — Подивись, що він зробив з Андрієм. Як він його понівечив, — Мацей погладив бліде обличчя сина. — Він був таким красивим.

— Батьку, ви мене чуєте? — голос Михайла дрижав. — Це не Андрій. Він мало мене не убив.

— Краще б це ти лежав у домовині, — Вишневський схлипував. — А він би жив. Ти не той син... Не такі мають бути сини... Не такі... як ти.

Мацей поцілував Андрія в лоба і закрив віко труни. Він наблизився до молодшого сина. Його обличчя перекосилось від люті.

— Ти ніяк не можеш відірватися від цих холопів. Адже так? Замість того, щоб здобувати священицькі чини десь у Варшаві чи Кракові, ти приперся до Львова, а тоді до Черкас і поліз, якогось біса до уніатів. Ти все зіпсував. Все! Проклинаю тебе! 

Нічого нового Нестор для себе не почув. Він давно вже знав батькове відношення, але чути ці слова все одно було боляче. Священнослужитель опустив голову, але все ж вирішив хоч щось спробувати.