Розділ 13

Веремій вилаявся і кинувся слідом за втікачем. Козак швидко пересувався, оминаючи могили, а декотрі й взагалі перестрибував, щоб нагнати чолов’ягу. Той бік досить таки опецькуватий та незграбним. Втекти від вправного та швидкого Веремія йому не судилося. Він перечепився за один із надгробків, інша нога ковзнула по мокрій траві і втікач-невдаха вмить розпластався горілиць. При тому так гепнувся, що йому аж перехопило дух. Наступне, що побачив втікач – обличчя Веремія, який, звівши запитально одну брову, дивився згори донизу.

–І чого це ти, чоловіче біжиш від нас? – поцікавився козак.

–Я... я... – чолов’яга насилу перевернувся на бік, намагаючись вхопити по більше повітря, – не знав, хто ви такі. І що робите в таку погоду на кладовищі. Чого ж би то порядним людям блудити у зливу по могилах? То я й злякався.

–Гаразд, – простягнув руку Веремій для допомоги. – Маю до тебе таке ж запитання.

Чоловік прийняв поміч і важко звівся на ноги. Він кілька разів тернув руками по одягу, намагаючись позбавитись бруду. Але марно. Тоді звів погляд на, вищого майже на голову Веремія.

–Мене... Я...

–Не бійся, – заспокоїв козак. – Лиха я тобі не бажаю.

–Та це ж прислужник у церкві, – втрутилась у розмову Оляна, яка щойно поспіла. – Микола Стасенко.

Чоловік поспішно закивав на знак згоди.

–Що ви тут робите у таку негоду? – практично повторила запитання Веремія Оляна.

–Та я... – очі Миколи ще й досі злякано бігали зі сторони в сторону, – не встиг до дощу повернутися. Злива застала зненацька. От і візок вирішив не залишати просто неба.

–І куди ж ви його везете? – напосідала дівчина.

Микола знову затнувся, крутячи головою, немов би ляпнув щось лишнього.

Веремію не знадобилось додаткових пояснень, щоб зрозуміти, що тут до чого. Його брови зсунулись на перенісся, очі звузились, а погляд став холодним, немов крига. Козак набув максимально грізного вигляду. Микола одразу вловив настрій співрозмовника і мимоволі ступив крок назад.

–Я... я... – забелькотів він так тихо та нерозбірливо, що за шумом рясного дощу його було заледве чутно. – Я не можу. Мене уб’ють...

–Не бубони під носа! – гримнув Веремій. – Викладай все, як є.

–Я хочу жити. Благаю, – склав руки, як до моли Микола. – Не змушуйте мене...

Веремій важко зітхнув. Йому уже обридло погрожувати кожному другому, але, вочевидь, без цього не обійтись. Козак показово поклав руку на Ефес шаблі.

–Звідки чи куди ти віз візок? І що саме? – Веремій зачекав мить, а тоді добавив гучніше: – Ну?!

–Я покажу... – виставив руки долонями до переду Микола. – Лише пообіцяйте, що відпустки мене. Я знаю хто ви. Уже все село знає. Прошу вас.

–Я не скривджу тебе, – кивнув козак. – Обіцяю.

Товстун, схиливши голову, почимчикував між могилами, вказуючи шлях. Веремій, про всяк виходу, тримав руку на зброї, не виключаючи підступу. Та Микола не став ризикувати та наражати власне життя на небезпеку. Він підійшов до склепу, який знаходився вище, аніж інші могили. До входу вело декілька, вимощених з каменю сходинок. Над склепінчастими дубовими дверима був вигравіюваний напис:

«Склеп і остання домівка родини Вишневський».

–Та невже, – скривився Веремій.

–Саме це місце я мала на увазі, – задоволена собою припустила пухкеньку нижню губу Оляна.

Раптом із середини склепу донісся пронизливий звук. Важко було одразу розібрати, хто міг такий видавати, але очевидно, що не людина.

Натяжний стогін повторився.

–Що це? – Веремій перевів запитальний погляд на Миколу. – Тварина?

Чоловік перелякано кивнув.

Знову звук. Цього разу усе стало очевидним.

–Це коза? – не вірила власним вухам Оляна.

–Якого біса тварина робить в склепі? – козак проговорив питання вголос, але вже й сам здогадався що тут до чого. – Та невже?! – кинувся до дверей Веремій.

–Не робіть цього! – це вперше Микола підвищив голос аж до крику. Але в його голосі не вчувалось агресія. Лише страх та хвилювання на межі паніки.

Та це не зупинили Веремія. Він піднявся східцями і зважив у руці масивний замок, що висів на товстих кованих петлях.

–Ключ! – кинув через плече козак.

–Але ж... – пробелькотів Микола.

–Ти чув, що я сказав?! – прогарчав Веремій.

Чоловік не став більше сперечатися.

Козак відімкнув масивну колодку і пхнув двері склепа. Вони злегка ринули. Суцільну темряву всередині позбавило тьмяне світло з надвору. Під дальньою стіною стояло счотири кам’яних постаменти для трун. Лише один виявився зайнятий домовиною обшитою дорогим велюром темно-червоного кольору. Над нею висів напис:

«Тут спочиває Андрій Вишневський».

Веремій увійшов у середину і став навпроти, немов вкопаний.

–Домовина не забита, – запримітив він. – Цвяхів немає.

З темного кутка, куди не досягало марке денне світло, подала голос коза.

–То ви сюди її затягли, щоб звір мав, що їсти? – докірливий погляд Одягнених очей просік Миколу наскрізь.

Козак ще раз уважно оглянув домовину, переконався, що цвяхів справді немає, в тоді поклав руки на віко. Не довелось докладати надзусиль, щоб зсунути її. Всередині лежав той, кого іменували звіром. Бліде обличчя позбавлене одного ока, було блідим, холодним та неживим. Руки також бракувало. Вціліле око залишалося відкритим, але мутним, немовби вкрите сивою перлиною. Грудна клітка не здіймалась. Створіння не дихало.

Веремій прискіпливо роздивився тіло в домовині і схопився за Ефес шаблі. Потрібен був лише один сильний удар і все. Більше страждати селяни не будуть.

«Ще ніхто не ходив білим світом без голови», – крутилося в голові.

Та шаблі вихопити Веремій не встиг. Відволікли вигуки та стукіт копит, що пробились крізь шум уже вщухаючого дощу.

–Вершники! – вигукнула Оляна. – Сюди їдуть вершники!

–Я ж вам говорив, – мало не в істериці заводів Микола. – Я ж попереджав. Це пан Вишневський.

Веремій вийшов зі склепу. Два десятка вершників мчали до них, не зважаючи на могили.