Розділ 12

​– І куди це ви зібралися? – запитала Оляна, коли Веремій застібнув на передпліччі шкіряний манжет. – Ви ж заледве не загинули вночі.
​– Якби загинув, тоді вже б нікуди не збирався, – пробурмотів козак. – Хіба що у вічну путь.
​– Невже ви добре почуваєтесь?
​– Щоб добре, так і не скажеш, – перевірив ремінці Завірюха. – Ще відчувається слабкість невелика і... – він затнувся.
​– Що? – наблизилась дівчина.
​– Відчуття, ніби я не у своєму тілі. Чи то пак не до кінця ним володію, – Веремій кілька разів стиснув і розтиснув кулаки.
​– То, можливо, все ж...
​– Все гаразд, – відмахнувся козак. – Запевняю, нема чого перейматися.
​Веремій підняв свою кольчугу, оглянув її і скривився невдоволено. На передній частині зіяли величезні подовгасті діри. Металеві ланки, мовби хтось прорізав масло ножем, а декотрі кільця й зовсім були вирвані.
​– Хм. Доведеться попітніти, щоб привести її до ладу, – козак поклав кольчугу на лаву і рушив до виходу.
​– То куди ж ви?
​– Хочу визначити, звідки приходить звір. Вдень він не з’являється, якщо вірити твоїм словам. Отже, денне світло для нього щонайменше неприємне. Ще це вказує на те, що потвора має схованку десь неподалік. А якщо взяти до уваги, що звір з’являється одразу після півночі, то й сховок його має бути зовсім близько. Саме це я і хочу з’ясувати. Це може стати нашою перевагою над звіром.
​– Можна я з вами піду? – Оляна ладна була просити хоч на колінах, бо не хотіла залишатися на самоті. – Я не стану обузою. Обіцяю.
​– Ну що ж, – знизав плечами козак, – ходімо. Лише Ворона заседлаю.
​Оляна від радості плеснула в долоні.
​Вийшли на вулицю неспішно. Веремій уважно спостерігав за конем. Ворон також почувався добре, хоча вночі, коли віз козака, припадав на праве переднє копито.
​Зрозуміти, де саме відбувався бій, було нескладно. Піщаний ґрунт тут відображав усе, що відбувалося вночі. Перериту ногами та кінськими копитами землю де-не-де вкривали плями крові.
​– Подивись-но, – вказав на місце бою Веремій. – Що тобі тут видається дивним?
​Оляна придивилася уважно, обережно ступаючи, обійшла місце навколо. Вона задумливо потерла підборіддя і відповіла:
​– Думаю, занадто мало крові з огляду на те, яку кількість ударів ви нанесли звірю.
​Дівчина на мить замовчала, очікуючи, що скаже Веремій.
​– Саме так, – кивнув козак. – Ця наволоч не кровоточить.
​Сонце, що до того ховалося за хмари, які все більше збиралися докупи, визирнуло, кинувши тепле проміння на землю. Веремій примружився і прикрив очі долонею, протираючи очниці великим та вказівним пальцями.
​– Що з вами? – запитала Оляна.
​– Все гаразд, – припустив головою козак. – Очі печуть трохи. Дурниці. А от хмари – не дуже добра ознака. Дощ може піти й раніше.
​– Угу, – погодилась дівчина, звівши погляд угору. – Схоже на те.
​– А це вже не дуже добре. Дощ змиє сліди. Ми й так до полудня в хаті прохворіли.
​Оляна хмикнула.
​– Що тут смішного?
​– Ще не бачила людини, яка заледве вижила з огляду на ті рани, які отримала, а вже нарікає. Та ще й поспіхом біжить за тим, хто мало не вбив її, – пояснила дівчина.
​– Я з якогось дива... вочевидь створеного твоїми руками, почуваюся досить-таки нормально, – знову примружився Веремій, коли сонце знову визирнуло з-за хмар. – А от наш ворог побитий, порізаний та розстріляний. Ховається зараз у своєму лігві та заліковує рани. І зважаючи на його надлюдську силу, можна припустити, що відновлюється він також швидко. Щонайменше думати в такому ключі – логічно. Звичайно, я ще не бачив, щоб у когось підростали кінцівки, але й з тим, що відбувалося минулої ночі, я також не стикався. Думаю, день – наша перевага. Підозрюю, що вночі ця потвора ще й бачить куди краще за людей. Якщо ж хочеш перемогти ворога – потрібно користатися його слабкостями та недоліками.
​– Якщо так, то мусимо поспішати, – погодилась Оляна і помахом голови вказала на небо.
​Хмари збивалися до купи. З білих та пухнастих вони змінювалися, набували темно-сірого кольору, а подекуди вже й темного. Все вказувало на те, що дощ не забариться. А можливо, все дійде й до грози.
​Сліди звіра добре прослідковувалися. Хата Оляни була третьою з кінця села. За лісом височів гострий шпиль костелу, а одразу за ним знову ховався між дерев цвинтар. Стара його частина густо поросла чагарниками, деревами акації та верби. Саме сюди привели сліди звіра та Веремія.
​– Помітила? – зупинився козак.
​За десяток ліктів до костелу сліди зникли. Немовби ось тут звір ще стояв, а тоді випарувався.
​– Як це можливо? – сіла навпочіпки дівчина.
​– Я вже нічому не дивуюсь, – протер обличчя Веремій. – Питання в іншому – куди він в біса подівся?
​З останнім словом з неба полетіли грубі краплі. Майже чорні хмари безупинно насувалися, гнані поривами вітру, а дощ ставав усе ряснішим.
​– От і все, – зітхнув Веремій. – Тепер, хоч би й хотіли, навряд щось знайдемо.
​– Зачекайте! Є ще дещо, – майже вигукнула Оляна.
​Завірюха кинув на дівчину запитальний погляд.
​– Той звір, потвора, – продовжила дівчина. – Отець Нестор сказав, що він його брат. Адже так?
​– Так, – кивнув Веремій. – Та я не втямлю, до чого ти ведеш.
​– Вишневські отримали ці землі не так давно. Років шість тому. За заслуги перед короною. Андрій Вишневський брав активну участь у походах. Я, хоч і погано, та все ж пам’ятаю, як його привезли до села.
​– Ти маєш на увазі – його тіло?
​– Ні. Пораненого. Спочатку лікарі, а тоді й знахарі різного штибу їздили один за одним. Але усі зусилля виявилися марними. Андрій помер від отриманих ран, – пояснювала Оляна.
​– Вочевидь, не до кінця помер, – зауважив Веремій.
​– Та зайдіть ви, – турнула ногою дівчина, що виглядало досить-таки потішно на фоні кремезного козака. – Я ось до чого веду. Його поховали у родовому склепі. Може, глянемо там?
​– Хороша думка, – погодився Веремій.
​Вони оминули подвір’я костелу і вийшли на вузьку дорогу, викладену бруківкою. Вона вела просто до воріт кладовища.
​Дощ усе більше посилювався і перетворювався на сіру стіну, крізь яку важко було щось толком розгледіти. Та навіть у таких умовах гострий зір Веремія вихопив темну постать, що снувала поміж могил.
​– А це ще кого в біса носить кладовищем у таку негоду? – нахмурився козак.
​– Невже це... – Олянине серце швидко застукотіло.
​– Не думаю, що це звір, – змахнув воду з очей Веремій. – Рухається якось незграбно. Ще й здається, щось волочить за собою.
​– Можливо, хтось із церковних прислужників? – припустила дівчина.
​– Зараз дізнаємось, – Веремій пришвидшив крок.
​Чолов’яга помітив Оляну та Веремія лише тоді, коли ті зайшли на територію кладовища і попрямували в його бік. Він зупинився, вичекав мить, а тоді опустив погляд на тачку, яку тягнув із собою. Навіть на відстані та крізь густу пелену дощу по поведінці чоловіка було видно хвилювання.
​– Добродію! – гукнув Веремій, піднявши руку на знак привітання. – Вітаю вас, пане.
​Незнайомець метнувся вправо, тоді вліво, схопився за ручки тачки, знову опустив її на землю і подався навтьоки.