Розділ 11

​– У кожної сім’ї є власні скелети у шафі, – не став відхрещуватися чи придумувати відмовок Нестор. – Та потвора – мій рідний брат, Андрій. І ми сини Мацея Вишневського.
– І зв’язків родових із високими домами у вас немає. Адже так? – погляд Веремія прикипів до послушника.
– Вірно, – погодився той. – Це я поклопотався у єпископа, а тоді й у митрополита, що потрібно зайнятися цією справою. Вони довго відмовлялися, але зрештою дозволили мені прибути сюди. Я маю надати беззаперечні докази. Тож, думаю, рука буде чи не найкращим із них. Особливо, якщо зважити на те, що Андрія... – голос Нестора затремтів, – це створіння... неможливо вбити.
– Хто сказав, що неможливо? – зосереджено прижмурив очі Веремій.
– Ми обоє мало не загинули, – здивувався послушник. – Тим паче це ти говорив, що завдав йому стільки смертельних ударів, від яких помер би будь-хто, кого носить земля.
– Та все ж я не стверджував, що потвора безсмертна, – погляд Завірюхи завершився твердою наснагою.
– Що ти такого задумав? – Нестор не зміг приховати стривоженості.
– Розповім, – повільно вимовив Веремій. – Та мені потрібно знати більше. А краще усе можливе, щоб порахувати усі варіанти.
Нестор опустив голову на складені руки і прошепотів:
– Допоможи нам, Господи.
– Надієшся, що зможеш врятувати потвору? – розуміюче запитав козак. Зачекав мить, але не отримавши відповіді продовжив. – Ти знаєш, як це зробити? Хоча б щось?
– Ні... Але я сподівався на те, що церква мені допоможе. Я відведу руку до митрополита і...
– І що далі? Чим вони зарадять? І, якщо це, припустимо, станеться, то як багато часу спливе? Скільки людей ще загине, поки церква зволікатиме?
Нестор зітхнув.
– Розповідай! – гримнув Веремій. – Розкажи, що трапилось з твоїм братом?
– Я не знаю. Богом клянусь, – розвів руками послушник. – Батько навідріз відмовився розповідати.
– А церква знає, що це твій брат? – втрутилась у розмову Оляна. Її запитання звучало досить таки ствердно.
Нестор закрутив головою.
– Скільки тобі потрібно часу, щоб привезти пана Мацея Вишневського сюди? – голос Веремія звучав твердо, а тон виключав будь-які заперечення. – Він мусить приїхати сюди. Повинен все розповісти. Чуєш?
– Так, я розумію, – погодився послушник. – Я вирушу негайно. Вже до вечора буду в нього. Вночі їхати небезпечно. Сам розумієш. Тому повернуся завтра, по обіді.
– Зі своїм батьком, – майже наказово пробасував Веремій.
Нестор згідливо кивнув і підвівся, а тоді кинув погляд на відрубану руку.
– Я візьму її із собою, – вказав він помахом голови.
– Мені вона ні до чого, – байдуже знизав плечами козак.
Послушник загорнув відрубану кінцівку в тканину і пішов до дверей.
– Несторе! – зупинив його окликом Веремій.
– Так? – уже тримаючись за одвірок, озирнувся Нестор.
– Щасливої тобі дороги. І ще... дякую, що прийшов на допомогу. Якби не ти, я б уже був мертвим, – тон Веремія змінився на спокійний, але все ще залишався твердим.
Послушник усміхнувся, кивнув у відповідь і вийшов на двір. Оляна підбігла до дверей і кинула сором’язливо вслід гостю:
– Бережіть себе...
Дівчина ще якийсь час проводила поглядом Нестора, а тоді наблизилась і сіла поруч з Веремієм.
– Потрібно подивитись на ваші рани і перев’язати їх, щоб не пішло зараження, – на її обличчі майнула лагідна усмішка. – Я вже й води нагріла.
Веремій кивнув.
Першою Оляна зняла пов’язку з шиї.
– Ось ці рани схоже залишені зубами. Він вас укусив?
– Було діло, – скривився козак від однієї лише згадки.
– Дивно, – очі дівчини округлились.
– Що саме? – не второпав Веремій.
– Сліди, що залишилися. Це практично дві точкові рани. Виглядали вони так, ніби хтось проколов шию шилом. В житті такого не бачила...
Коли пов’язка оголила шию, брови Оляни підскочили на лоба від здивування.
– Що? Що трапилось? Кажи. Я ж не бачу.
– Рани... – насилу видавила дівчина. – Їх немає.
– Як це так немає? Я ж відчуваю їх.
– Богом клянусь. Залишились лише два невеликих шрами. І все. Немов би від давніх ран.
Завірюха нахмурився. Він відчував певний дискомфорт, але стан його був куди кращим, ніж мав би бути. Козак зрозумів це, як тільки прокинувся. Та все ж остерігався говорити про це перед Нестором, оскільки не до кінця довіряв йому.
– А рани на грудях? – голос Оляни тремтів не менше, аніж її руки, які тягнулись до пов’язок.
На грудях довгі рвані борозни не загоїлись повністю, як ті що на шиї. Але добряче так позатягувались і позарубцьовувались. Вони були схожі на поранення, щонайменше десятиденної давності, але аж ніяк не такі, як ті, що були завдані попередньої ночі.
– Бути цього не може, – закрила рот долонями дівчина. – Ще під ранок рани були настільки глибокими, що я могла бачити ваші ребра. Правду кажучи, я думала, що ви помрете.
– Вочевидь хороша із тебе знахарка. Можливо навіть і відьмочка. Добра звичайно, – натягнув на обличчя усмішку Веремій. – Трави, що ти прикладаєш і якими ти мене поїш, знатно так допомогли. Хоч на смак, правду кажучи, вони лайняні.