Розділ 10

Коли Веремій прокинувся, то не одразу зрозумів де знаходиться. Повіки важко тиснули на очі, а світ немовби оповив туман. Біля кухні поралася Оляна, а Нестор сидів за столом, розглядаючи перемотану руку. Веремій відчував, що його груди щось стискає, коли намагався звестися. Він опустив голову і побачив пов’язку. Шия також була перемотана.

– Прокинулись? – в усмішці Оляни вибачалась жалість. – От і добре.

– Дякувати Господу, – звів очі вгору Нестор і склав руки, немов до молитви.

– Сісти хочете? – підбігла дівчина і допомогла Веремію. Тоді подала кухоль. – Випийте.

Губи Веремія потріскались, в роті пересохло. Він припав до напою, зробив кілька великих ковтків, а тоді розсмакувавши випирскнув останній.

– А це ще що за гидота? – втер зовнішньою стороною долоні вуса козак.

– Молоко з медом, – винувато дивилася на Веремія Оляна. – Свіже. Враннішнє.

– Я знаю, який смак має молоко з медом, – скривився Завірюха і простягнув келих назад. – А цей напій якимось лайном віддає.

– Там ще деякі трави є, – Оляна підштовхнула келих назад, до Веремія. – Це добре для ваших ран.

– Я отруюсь швидше, ніж рани загояться.

Але подумавши мить, Веремій насупився. Рани й справді не боліли, а в тілі не відчувалося слабості і вже точно не було гарячки.

– Пийте...

Козак пересилив себе і таки спорожнив келих.

– Що трапилось?

– Після бою зі звіром ви втратили свідомість. Нестор привіз вас на Вороні, – пояснила Оляна.

– Як він? – запитав козак.

– З Ворогом все гаразд, – заспокоїв послушник. – Цей кінь – особлива тварина. Немов би... не знаю... розумніша, аніж має бути кінь. Значно. В от ваші рани досить таки серйозні. Звір вирвав з ваших грудей клапті м’яса. Я взагалі дивуюсь, як ви так швидко прийшли до тями. Зараз і наступних днів з десять ви б мали битись в пропасниці та мареннях.

Веремій хотів було щось відповісти, але торкнувся пов’язок і перевів запитальний погляд на Оляну.

– Ви перший з тих, хто вступив у бій зі звіром і вижив, – сіла на лаву поруч з ліжком Оляна.

– Ніякий це не звір, – поправив вуса вказівним та великим пальцями Веремій. – Ззовні – це людина. Руки, ноги, голова, тіло. Лиш спотворене все. І сили в нього нелюдські. Як це взагалі можливо? – брови козака зійшлись на переніссі і перевів погляд на Нестора. – Я завдав йому, щонайменше п’ять таких поранень, після яких звичайна людина неодмінно б померла.

– Це не людина, – опустив голову на руки Нестор. – Це поріддя пекла.

Якийсь час усі троє сиділи мовчки, намагаючись переосмислити те, що відбулося.

– Моя зброя? – спохватився Веремій. Без неї він себе не уявляв.

– Не переймайтесь так, – заспокоїла козака Оляна. – Я вранці, після бою, усе зібрала.

Веремій у відповідь вдячно кивнув.

– Та окрім того я знайшла ще дещо, – Оляна вискочила у сіни і прожогом повернулась назад. Вона поклала на стіл згорток тканини і обережно розгорнула його, оголивши відрубану руку потвори. – Я не знала чи залишити її, чи... Одним словом, вирішила забрати її, адже вже дуже вона дивна. Вам так не здається?

Рука була блідою, майже білою. Шкіра на ній щільно обтяжувала кістки. На неприродно довгих пальцях виділялись вузлуваті суглоби. Нігті нагадували звірячі пазурі. Були чорні, немов земля і злегка загнуті, як у хижаків. На безіменному пальці сиділа золота печатка з гербом.

Нестор перехрествся і почав шепотіти «Отче наш». Здавалося, він боявся не те що торкнутись, а навіть і глянути на руку, щоб бодай не осквернити власну душу. Натомість Веремій узяв відрубану руку, спершу уважно роздивився, в тоді підніс до носа і понюхав. Скривився, звів брови і положив знову на стіл.

– Дивно... – замислуватій стиснув губи козак.

– Що саме? – запитала Оляна.

– Бачите? – Веремій показав місце де пройшло лезо шаблі.

– І..? – насупився Нестор, перервали молитву.

– Крові немає, – пояснив козак. – Мала б залишитись хоча б запечена. Я вдосталь нажився на відрубані кінцівки. І за день, і за два і за п’ять днів після битви. Ця рука виглядає, як в людини... – Веремій на мить затнувся – створіння, яке вже давно мертве.

– Але ж мертві не повертаються з того світу, – відмітила очевидне Оляна. – Ще моя бабуся говорила, що боятись потрібно живих не мертвих.

– Вочевидь, що відтепер це не так, – зітхнув Нестор.

– Воно то й так, але і не так, – поклав руку на стіл Веремій. – Розумієте в чому річ? Немає трупного запаху, як і слідів гниття. Розкладання.

– Якось дивно виходить, – принюхався до руки Нестор і скривився. – Сморід дійсно огидний, але це не мертвечина. Немов би він, ані живий, ані мертвий.

Якусь мить всі мовчали, втупившись на руку. А тоді Веремій вказав пальцем:

– А, що це за печатка? Що за герб на ній? Знаєте?

Нестор заломив пальці на власних руках до характерного хрусту. Він хотів було щось сказати, але слово взяла Оляна.

– Так, – миттю відповіла вона. – Я уже бачила такий самий у нашого шляхтича, пана Мацея Вишневського.

– Оце вже заковика, – брови козака підстрибнула вгору. – Отже шлях веде до поміщика. Добре було б знати зустрітись і перекинутись кількома словами. Може хоч трохи вдасться пролити світла на те, якого біса тут відбувається.

– Навряд чи це вдасться, – зітхнула Оляна. – Пан Вишневський занадто гоноровий, щоб говорити з... – Оляна затнулась.

– Простолюдом? Хлопами? – іронічно усміхнувся Веремій. – Схизматами-відступниками? Ще як він нас називає? Кожен пуцьвірінок, навіть найдивніший шляхтич, має себе за велике цебе. Але у мене є таки дещо на думці, – козак перевів хитрий погляд на Нестора.

– Так, – закивав послушник, – я можу спробувати з ним зустрітись.

– Думаю не тільки ти, як католик, а навіть ми, – звів брови козак та закивав неоднозначно. – Я також міг би піти з тобою. Що скажеш?

Нестор ковтнув слину і зітхнув. Він здогадався, що Веремій має не безпідставні підозри. А може й того більше. І в ту ж мить козак підтвердив здогадки.