Розділ 9

На Веремієве здивування противник не загинув. Козак не встиг вихопити, ані іншого пістоля, ані шаблі, як звір прожогом кинувся у ще одну атаку. У голові Веремія вже склалася картинка, як він покотом летить по дорозі, в його кістки тріщать від сили удару. Та вберіг старий друг. Ворон задніми копитами ударив створіння, що майже дістало Веремія. Істота відлетіла вбік, здіймаюсь пил з ґрунтової дороги.

Веремій скористався неочікуваною перевагою, вихопив шаблю і кинувся до ворога. Та звір знову звівся на ноги. Зробив це так швидко, що козак не встиг не те що завдати удару, а навіть зробити замах. Мало того, створіння встигло зробити кілька широких кроків назустріч і схопити Веремія за шию. Завірюха відчув, як міцні кістляві пальці стискають його горлянку, немов лещата. Дихання перехопило, а якісно застосувати шаблю на такій близькій відстані не було можливим. Тепер веремій розгледів потвору зблизька. Спершу погляду вона була схожа на людину, але очі містили в собі щось не з цього світу, щось жахливе, щось, що змушувало кров холонути в жилах. І гострі, звірячі, зуби доповнювали хижий образ.

Веремій відчув, як слабшають руки. Він борсався, дивлячись у однооке обличчя ворога, який був в рази сильнішим. Пальці вільної руки Завірюха запустив у отвір в голові. Але звір на це не зважив. З останніх сил козак вчепився за кинджал. Міцно стиснув його рукоять і почав наносити удари за ударом, заганяючи лезо повністю в тіло звіра. Це мало б допомогти. Принаймні на це сподівався Веремій. Але одноока потвора лише схрипувала.

Вільною рукою ворог вхопив козака за плече. Веремій відчув, як гострі нігті, більше схожі на пазурі, вп’лись в плоть. Потекли цівки крові. В ту ж мить потвора відпустила шию Завірюхи і йому вдалося врешті вдихнути. Веремій відчував, що висить у повітрі, ноги не торкались землі. Звір однією рукою зміг з легкістю підняти козака.

Веремій випустив шаблю з руки. Тіло переставало його слухати. В голові паморочилось. Все навколо, немов би оповив туман. Веремій тепер бачив лише оскалені гострі зуби, які невпинно наближались. А тоді відчув, як гострі, немов списи, ікла вп’ялись в шию. Козак, перш ніж втратити свідомість, вдарив у відповідь, з останніх сил, також у шию ворогу. Вочевидь це допомогло. Звір витягнув ікла і зашипів, запалював липкою слиною перемішаною з кров’ю. Кинджал залишався стирчати в його шиї, але він відступив. Веремій провалився обезсилений на землю.

У вцілілому оці звіра, яким би холодним та неприродним воно не було, проглянулось щось схоже на здивування. Звір витяг кинджал із шиї і жбурнув убік. Веремій почав приходити до тями. Він звівся на четвереньки і, немов би у сп’янінні, хаотично намацував Ефес шаблі. Козак розумів, що ворог занадто сильний, куди спритніший та швидший за нього. Та й до всього смертельні удари та поранення не діють на нього. Будь на його місці хто інший він би упав замертво, а звір тримається на ногах, якби й нічого не відбулося. Та все ж здаватися на милість ворога Веремій і не думав.

Потвора кашлянула, немов би давилася, вихаркнула згусток крові і знову загарчала.

Веремій все ж намацав шаблю. Він встромив вістря в землю і, похитуючись, звівся на ноги.

– Таки дістав тебе мій кинджал, потворо? – прохрипів козак і також сплюнув кров, яка зібралась в роті.

Завірюха не одразу помітив, як за спиною страшного ворога вималювалась ще одна постать в чорній стані. І перш ніж звір знову кинувся до Веремія, щоб закінчити почате, пролунав голос:

– Не самій чіпати цього чоловіка!

Аж тепер козак впізнав Нестора. Сумнівів не було – це його голос. Він стояв, навівши на істоту хрест, який тримав правицею.

– Що ти в біса робиш, Несторе, – захрипів Веремій.

– Іменем Господа Бога, Ісуса Христа, забирався геть, поріддя пекла! – продовжував послушник.

Звір обернувся і зашипів, побачивши хрест. Йому явно не сподобались слова Божі з вуст Нестора. Не було схоже на те, що його сильно турбували рани з яких навіть не текла кров. Але звір злегка подався назад.

Та слів з хрестом, вочевидь було недостатньо. Потвора вхопила Нестора за шию однією рукою, а іншою стиснула хрест. Дерево спалахнуло, а саме розп’яття почало плавитись. Рідкий метал стікав на руку послушника, скапував на землю і одразу тверднув. Нестор випустив розп’яття і закричав від болю, але його крик заледве вирвався зі стиснутого горла. Противник оскалився, оголивши гострі зуби і зашипів готовий до укусу, такого ж, як перед цим кусав Веремія.

– Не роби... бр... не роби цього... бра...т, – з останніх сил витиснув із себе Нестор.

Лезо шаблі блиснуло сріблом, відбивши місячне сяйво. Звір сахнувся. Заревів. Погляд вцілілого ока пронизував Веремія лише мить. Тоді послідував удар. Пазурі продерли кольчугу. Якби козак не намагався ухилитися, то кігті проламали б грудну клітку і вирвали серце. Веремій відчув, як чотири гострих леза розрізають його плоть. Козак на відмашку, мимоволі махнув шаблею, але ворог ухилився і вдарив знову. Тією ж рукою, але цього разу зовнішньою стороною. Здавалося, у груди зарядили молотом. Веремій втратив рівновагу і покотився у траву.

Нестор насилу розвів пальці руки звіра, яку по лікоть відсік Веремій, завдавши крайній удар. Послушник, стоячи на колінах, хапав повітря, немов рибина викинута на берег. В звір знову наближався, бажаючи завершити почати. Голод, жага крові гнали його вперед. Та знову вчасно втрутився Ворон. Його копита врізались у скроню потвори. Кінь був єдиним, хто мав достатньо сили, щоб збити з ніг створіння. Ворон звитяжно заіржав, знову здибився, опустився і почав бити копитами істоту, втоптуючи ту в землю.

Веремій, виборсався із заростей, важко пересуваючись. Опорою для нього слугувала шабля. Ворог здавався безсмертним. Без руки, без одного ока, з десятком ножових поранень, одне з яких у шию, звір все рівно був сильніший за двох чоловіків. І навіть удари Ворона не зупинили потвору. Хоч Веремій не раз бачив, як люди після копит його скакуна більше не підіймались. Чи то убиті, чи то важко травмовані. А істота якимось дивом зуміла піднятися під лавиною Воронових ударів.