Розділ 8

Веремій кілька разів перевірив зброю, переконався, що зарядив пістолі та протер шаблю до блиску, після точила. Із одної сакви витягнув кольчугу, оглянув її і одягнув поверх одягу.

Ворон уже одітий в упряж чекав на господаря. Веремій переконався, що кантар сидить зручно, поправив попруги і погладив коня по голові.

— Ти багато разів мене виручав, вірний друже. Надіюсь на тебе і зараз.

Задзвонили дзвони. Настала північ. Час появи звіра. Цього разу Веремій не мав наміру ховатись за дверима. Хотів зустріти противника верхи, щоб мати перевагу.

Козак вивів ворога на вулицю і хотів було стрибнути в сідло, як відчув спиною присутність позаду. А можливо він почув тихе схлипування. Обернувся.

—Бережіть себе, — голос Оляни тремтів. — Я чекатиму на ваше повернення.

—Якщо я не повернусь — втікай звідси щодуху, втікай не озираючись.

Веремій хотів ще попросити, щоб дівчина похоронила його по-християнськи, якщо він загине, але не наважився ще більше засмучувати її. Все ж він — козак. Був у багатьох битвах та боях і смерть завжди ходила з ним поруч. Веремій пильно оглянувся у смарагдові Олянині очі, вставив ногу в стремено і сів верхи.

Ніч видалась світлою. Зорі рясно всипали безхмарне небо, а повня повисла над верхівками високих сосен. Веремій виїхав з подвір’я, зупинився на добре освітленій ділянці дороги. Роззирнувся. Хоч і мало не кожен розповідав, що істота приходить з тої сторони де стояв костел та був розташований цвинтар, все ж дивитись лише в один бік, було б необачно.

Очікувати довго не довелось. Спочатку вуха нашорошив Ворон. Веремій помітив тінь, що миготіла поміж дерев. Щось незвичне в ту мить відчув козак. Здавалося, що обдало холодом. В всередині заятрило тривогою і чимось схожим на страх. Веремій здивувався, адже давно не відчував такої тривоги. Він підніс долоню навпроти обличчя і помітив, що вона тремтить.

— Що за чортівня? — обурився сам до себе.

Веремій знав, що таке хвилювання перед боєм, знав, як реагує його іло та свідомість на небезпеку. Не одноразово переживав ці відчуття. Але це було щось інше, щось, що не йшло зсередини. Стан, який накочувався на козака, навіювався ззовні.

Веремій чимдуж стиснув віжки, щоб прибрати тремтіння.

— Ну, що, вірний друже, — нахилився над вухом коня козак, — до бою?

Ворон, немов би почув господаря, закивав головою і забив копитом, вириваючи землю.

Веремій витяг пістоля і звів гачок. Кінське копито все глибше вгризалося в грунт. Він був готовий будь якої миті зірватися з місця та помчати стрімголов на ворога.

Постать у довгій чорній стані неквапно вийшло на дорогу. Через непевні рухи, здавалось, що створіння не до кінця розуміє де знаходиться, немов би пригадує колись знайомі місця.

Круглий диск місяця добре освічував все навколо. Тепер істоту, чи, як називали його місцеві — звіра — можна було розгледіти краще. На подив Веремія навпроти стояла аж ніяк не потвора. Веремій очікував побачити щось велетенське, з рогами на голові чи навіть крилами за спиною, схожими на кажанячв. Та це була, на перший погляд, людина. Середнього зросту ще й досить таки худорлява. Здалека, скидалося навіть, що чолов’яга дуже схожий на Нестора. На мить козак так і подумав. Така ж сутана така ж постава, навіть злегка задерте вгору підборіддя, як і в послушника зазвичай. Та водночас щось їх відрізняло. Як би Веремій не відносився до католиків та уніатів, але від Нестора віяло якоюсь добротою, приязністю та добродушністю. Якщо можна було так сказати, то відчувалось, що Нестор — Божа людина. А від цього віяло моторошним холодом. Веремій хочу не відчував страху, але помітив, як тілом пробігли неприємні дрижаки.

— І хто ж ти таке, чи що таке будеш? — скоріше сам у себе запитав Веремій.

Стріляти не поспішав. Відчуття відчуттями, але потрібно було переконатися, що навпроти стоїть саме той, кого звуть звіром.

Веремій дозволив постаті наблизитись так, щоб можна було розгледіти її. Чорне волосся хвилями спадало на плечі. На блідому, майже білому, обличчі глибоко сиділи очі кольору плавленого срібла. Зінниці ж були дрібними та чорними, як сама безодня. Очі, немов би підсвічувались з темряви капюшона. Тепер не було сумніву — це те ж саме обличчя, яке Веремій бачив крізь вікно, попередньої ночі.

Козак виставив пістоля вперед і прицілився. Противник видав нечуваний звук, щось між вовчим завиванням та криком хижого птаха і метнувся вперед. Веремій вистрелив, але ворог рухався так швидко і по такій замислуватій траєкторії, що куля пролетіла повз. Козак такого не бачив за життя, хоч і не мало боїв провів. Цей ворог був швидшим за будь кого з ким доводилось схрещувань шаблі Завірюсі.

Веремій вихопив іншого пістоля, та скористатися ним не встиг. Відчув, що падає, не до кінця розуміючи, як це відбулось. Навіть ні! Він не падав, він летів. При цьому залишаючись в сідлі. Ворог миттєво опинився опинився поруч і штовхнув коня з такою силою, що Ворон з вершником подолали у повітрі десяток ліктів та гепнулись об землю. Кінь притиснув ногу козаку, упавши на бік. Веремій зашипів, відчувши пронизливий біль. Та він пропав, чи то перестав бути першочерговим, коли козак побачив перед собою бліде обличчя ворога. Погляд істоти пронизував його наскрізь, немов би прошивав десятками списів. Цей дискомфорт буквально відчувався фізично.

Ворог оскалився, оголивши зуби. З горлянки вирвалось крехкотіння, схоже на гарчання хижака. Зуби всі, як один,виявились гострими, а верхні ікла торкались нижньої губи. З кутків губ стікала цівками слина, що вказувало на шалений голод. Веремій в житті такого не бачив, але не знітився. Пістоль, направлений на ворога, клацнув, зашипів та вистрелив. Куля пройшла крізь око і вийшла потилицею, вирвавши частину черепа. Противник оступився, прикрив рукою втрачене око і позадкував. Веремій бачив, як похитується істотою. З грудей лунаво майже скавчання, ноги підкошувались все більше і врешті звір провалився на землю.

Веремій вивільнив ногу і переконався, що вона не зламана. Ворон піднявся і зафиркав.