Розділ 7

Веремій посадив заплакану та залякану дівчину у сідло. Ніхто не наважився стати на шляху козака. Чи то страх так діяв, чи совість не дозволяла, але усі розступалися, даючи прохід. Веремій посадив Оляну верхи. Вона ще схлипувала і міцно стискала луку сідла, боячись повірити в те, що відбувається. Завірюха ж бачачи страх дівчина, ще раз з неприхованим презирством оглянув присутніх, взяв Ворога за віжки і вони попрямували до Оляниної хати.

Ще з даля Веремій що обабіч обійстя юрбляться люди. Важко було зрозуміти, чому вони зібрались.

— Вони до тебе? — запитав козак.

— Навряд чи, — здивувалась Оляна. Вона вже трохи заспокоїлась, відчувши себе в безпеці і лише опухле від сліз обличчя, видавало її нещодавній стан. — Зі мною взагалі мало хто спілкується в селі. Дехто й відьмою нарікає. Говорять, що не могла я вижити, коли уся сім’я померла від холери.

— Тоді що вони тут забули?

Дівчина у відповідь невинно знизала плечами.

Коли під’їхали ближче — побачили, що зібрались лише жінки з дітьми. Декотрі тримали немовлят на руках. Усі дивились на Веремія сповненим надії очима. А просто в проході у двір стояв Нестор. Він склав руки, немов до молитви, а на його молодому обличчі грав натяк на легку усмішку.

— Твоїх рук справа, — грубо запитав Веремій, вказуючи на юрбу.

— Люди в біді, позбавлені надії і просять допомоги, — спокійно відповів послушник.

— Нехай їхні чоловіки, що зараз вливаються в корчмі, їм і допомагають. Чомусь я не бачив усіх цих жінок, коли Оляну кинули до льоху, щоб в подальшому віддати до лап тому створінню.

— Будьте ласкаві, пане, — ступила крок вперед молода жінка, тримаючи сина за руку. — Моєму хлопчику всього п’ять років. Чоловік загинув, воюючи з бусурманами. Допоможіть. Благаю.

— І мій чоловік зложив голову в бою, — наблизилась ще одна вдова, складаючи руки, немов до молитви.

— І мій.

— І мій.

— Мій також.

Залунали з усіх сторін. Веремій зупинився і важко зітхнув. Тут зібрались ті, яких не було кому зупинити. Вони знали, що наступними в жертву звіту, підуть їхні діти.

— Невже не допоможеш цим знедоленим? — запитав Нестор.

Веремій роззирнувся. Разом з вдовами, почали благати й діти, простягаючи свої маленькі рученята. А тоді почувся і голос Оляни.

— Я прошу вас... Хоча б спробуйте.

— Спробувати? — повторив задумливо Веремій. Він пам’ятав слова Оляни про багатьох загиблих. А особливо про велетня-коваля. Та, як би там не було, коваль — не воїн. Та й верхи буде значна перевага. А в потойбічне та надприродне Веремій не вірив. З цього й виникала цікавість, хто такий той звір і звідки знає потаємні речі. І ніяк інакше, окрім, як зустрітися зі створінням, дізнатися про це не вдасться.

Завірюха обернувся, поправив вусі, вклав чуба за вухо і зітхнувши, немов би в нього не було вибору, випалив:

— Ну, що ж... доведеться спробувати.

Цього дня та вечора їжі було до схочу. Вдови зносили хто що мав, не жаліючи нічого своєму можливому рятівнику. Гості перестали приходити лиш, коли сонце покотилось до небокраю. Останнім до хати увійшов Нестор. Він був жовтий у ту ж чорну стану, в з обличчя не сходила привітна усмішка.

— Дякую, що погодились захистити цих людей, — склав руки перед собою послушник. — Бог все бачить і відплатить вам сторицею.

— Може складете мені компанію? Гуртом і батька легше бити.

— Насправді я зайшов вас благословити, — Нестор закрив очі і вивів хрест у повітрі. — Благословення Господнє на вас. Нехай ваша рука залишається твердою, в розум світлим.

— О, це мені неодмінно допоможе, — обперся на стіну Веремій.

— Я буду молитися за вас.

Козак у відповідь кивнув, не відповівши.

— Дякую, — відповіла за двох Оляна і провела Нестора до виходу.