Розділ 6

Веремій, припадаючи до шиї Ворона, мчав по вулиці. Хмари пилу здіймалися за кінськими копитами. Козак і не зчувся, як зірвався з місця, не зважаючи більше на Нестора. Щось йокнуло всередині. Щось незрозуміле, щось, що перевернуло його внутрішній світ. Якийсь обов’язок змусив Веремія перейматися за долю дівчини. В цей момент, козак схопився за капшук на чересі. Його пальці намацали тверду фігурку. Це був хрестик вирізьблений із липи. Розп’яття ж було вилите із золота. В цю мить Веремієві груди запекли, немов би до них хтось приклав розпечену сталь. Таке Він вже відчував. Він зашипів, але не зважив на це. Лише прикрив шрам сорочкою.

На подвір’ї корчмаря Ворон здибився, різко зупинений господарем. Веремій зіскочив на землю і метнувся всередину.

Служба Божа на той час уже закінчилась і до шинка зійшлися охочі пригубити меду чи наливки. Побачивши козака озброєного до зубів, що впевненою ходою прямував всередину, люди порозступалися, вирячивши очі.

—Де вона?! — гримнув Веремій, лиш переступивши поріг.

Компанії чоловіків, що до цього гомоніли між собою, в одну мить замовкли. За шинквасом перелякано очима глипав Йось.

Веремій вихопив пістоля і кількома широкими кроками наблизився до шинкаря. Вхопив його за обшивку вільною рукою і впер в лоба пістоля, звівши курок.

—Де Оляна?!

—Я... я... не знаю. Забрали...

—Хто забрав?!

Йось важко ковтнув слину, а очами повів убік. Веремій помітив це і озирнувся. Серед присутніх вирізнявся сивочолий чоловік одягнутий помітно кращий за інших.

—Цей знає? — запитав козак.

Він не дочікувався відповіді, відпустив шинкаря і наблизився до чоловіка.

—Де дівчина?

—Не потрібно розмахувати зброєю, козаче, — голос його тремтів, хоча він намагався тримати мову рівно.

—Вочевидь ви усі тут не дочуваєте! — оглянув присутніх Веремій.

Я голова цього села, — пробелькотів сивочолий. — Зауваж, що тут два десятка дорослих чоловіків. А ти один.

—Справді? — огризнувся Веремій і вихопив шаблю. Блискуче, немов дзеркало, лезо приклав до вуст. Тоді зробив кілька помахів зброєю, перекрутивши у руці. — Два десятки здорових бугаїв, прикриваються старими, каліками та дітьми. — краї Веремієвих губ опустилися донизу, блакитні очі, схожі на шматки льоду, сповнені зневаги та презирства, випалювали усіх навколо. — А що далі? Що ви будете робити, коли поміщик зі своїми посіпаками скаже віддавати потворі дітей? Мовчите... Тьху... Тоді я скажу, — козак простягнув шаблю на рівні плечей і вістрям омалював півколо, вказуючи на присутніх, — поки чиюсь дитину не віддадуть потворі, всі будуть радіти, що цього разу оминуло. Батьки ж будуть завивати від розпачу та болю втрати. Але нічого зробити не зможуть. Адже більшість скаже: «так повинно бути». А далі буде лише гірше — усі, один за одним втрачатимуть дітей, в ті хто вже втратив, не будуть співчувати. Мовляв, нехай відчують те, що і ми відчували, — Веремій з огидою сплюнув.

—Не тобі вирішувати, як нам жити, чужинцю, — процідив голова.

—Ви живіть, як вам завгодно, якщо вже такі безхребетні боягузи. Я ж дівчину забираю. Або ви її приведете, або я тобі макітру твою дурну знесу з плечей.

Той у відповідь забелькотів щось нерозбірливе, а вкінці видавив насилу:

—Приведіть... приведіть її...

—От бачиш, — самовдоволено усміхнувся Веремій, — швидко зкумекав, коли в задницю припекло.

Чекати довелось недовго. Оляну тримали в льосі, поруч з шинком. Бідолашна дивилась наляканими очами, коли її ввели всередину. Волосся дівчини розкуйовдилось, в під губою застигла цівка крові. По всьому було видно, Оляна пручалась.

Серед присутніх дівчина побачила Веремія. На очах забриніли сльози. Вона кинулась до козака, немов до найріднішої людини в світі. Веремій обійняв Оляну однією рукою і пригорнув до себе.

—Спокійно, дитино, спокійно. — прошепотів він. — Тепер вони тебе не образять.

Вони разом попрямували до виходу.

—І що ж нам тепер робити? — пролунало від когось із присутніх.

—Та хоч здохніть тут усі разом, — огризнувся через плече Веремій. — Не мені, чужинцю, вирішувати.