Розділ 5

Проміння сонця, що сходило, пробилось крізь вікно та затанцювало на обличчі Веремія. Козак ліниво розплющив одне око, роззирнувся навколо і піднявся обпершись на лікті. У хаті було пусто.

Веремій, не взуваючись, вийшов на двір. Вранішня роса приємно зволожила босі ноги. Поруч з криницею стояло корити уже наповнене свіжою водою.

«Поклопоталась дівчина», — усміхнувся сам до себе Веремій.

Він зняв сорочку, вмив обличчя, а тоді вилив на себе відро крижаної води.

Ворон вийшов за господарем, тільки но відчинилися двері до стайні. Веремій взявся вичесувати коня, поки той жадібно ковтав воду.

—Слава Богу! — почувся голос.

Веремій зайнятий Вороном не помітив несподіваного гостя. Козак поклав щітку на край корита, взявся за рукоять пістоля і ступив декілька кроків убік, вийшовши з-за коня.

—Слава навіки Богу! — відповів.

Незнайомець не заходив на подвір’я. Стояв на вулиці, очікуючи реакції козака. Це був молодий чоловік одітий у чорну сутану, яку носили священники-католики.

—Дозвольте зайти, — обережно ступив крок вперед священнослужитель.

—Я тут не господар, — знизав плечами Веремій. — Та й гнати геть божого чоловіка не гоже.

—Дякую, — кивнув гість. — Моє ім’я Нестор. — він зайшов на подвір’я.

—Священник? — зміряв поглядом гостя Веремій.

—Послушник, — поправив сутану Нестор, а тоді кивнув на Ворона. — Гарного коня маєте.

—Арабський скакун, — іронічно усміхнувся козак. — В бою з бусурманами здобув.

—Богоугодне діло.

—То що ви хотіли? Чи до Оляни завітали? — перейшов до діла Веремій. Набридли пустопорожні розмови.

—Власне... — зробив паузу Нестор і підійшов ближче, — саме вас я і шукав. Дякувати Богу ви ще не поїхали.

—Та не вже? — звів брови козак.

—Маю до вас справу, чи то пак справи.

—У мене власних справ вдосталь.

—Може все ж поговорили?

—Уже говоримо.

—Краще всередині, — вказав кивком підборіддя на хатину Нестор, а тоді роззирнувся, немов би остерігався, що хтось може їх почути. — Обіцяю не забирати у Вас багато часу.

—Гаразд, — кивнув Веремій і забрав руку з пістоля, але вираз обличчя вказував на те, що він готовий застосувати зброю будь якої миті.

—Побудь но тут, друже, — погладив коня Веремій і попрямував до хати.

Нестор пішов слідом.

Вже за столом послушник продовжив розмову:

—Я так підозрюю, що ви уже познайомились з тим створінням, яке мучить наше село?

Веремій кивнув.

—Оляна — хороша дівчина. Господь дав їй багато випробувань, але душа її залишається чистою, — перехрестився Нестор. — Вона врятувала вас. Ви ж це розумієте?

—І це, як я розумію, не входило у ваші плани, — кинув на співрозмовника зневажливий погляд козак.

—Мої плани відрізняються від тих, що мають місцеві жителі. Якщо вам від цього стане легше, я тут не проживаю. Прибув сюди зі Львова три дні тому.

—Напевне ваше життя зберіг вам сан?

—Почасти так, — кивнув Нестор. — А ще я звідси родом.

—От як? Тоді зрозуміло, чому ви досі живий, — гнув свою лінію Веремій. — Та, чого ви хочете від мене? Яка справа у вас?

—Знаєте, я оббив сотні порогів. Починаючи зі звичайних священників, закінчуючи єпископами. І все задля того, щоб звернути увагу церкви на те, що відбувається тут. І зрештою мені хоч щось та вдалося. Вищі чини зажадали доказів. Не слів забобонних та заляканих селян, а справжніх, матеріальних.

—Кумедно звучить, — поправив вуса вказівним та великим пальцем Веремій, — в контексті церкви.

—Вже, як є, — знизав плечами Нестор.

—А я тут яким боком? — обурився козак.

Послушник перепелів пальці, немов би до молитви, але змовчав, даючи можливість говорити Веремію.

—Не люблю уніатів, — скривився козак. — Невже не знайдеться жодного шляхтича готового оголити свого меча задля захисту церкви та її канонів?

—Справа ж не в церкві, — зітхнув Нестор. — Хоча я вас розумію. Тому хочу запропонувати дещо, — послушник витягнув з-за пазухи капшук. — Тут десять срібних монет — плата за ваші послуги.

Веремій розкрив мішечок. Всередині й справді лежали гроші.

—Люди гинуть. Ні в чому не винні люди.

—Люди завжди гинуть, — потер голену потилицю Веремій. — Та церкві байдуже.

—Погоджусь з вами, — опустив голову Нестор. — Та мені люди небайдужі.

—Та не вже?

Послушник зітхнув.

—Мої слова вас не переконають. Саме тому пропоную гроші.

—Гроші також не все вирішують у житті, — але в той же час у голові Веремія крутнулася згадка про останні мідяки у власному капшуку.

—Погоджусь, — кивнув Нестор, — але разом з тим закривають безлічі проблем. Скажіть, ви вірите в потойбічне?

—Я вірю у те, що бачу, відповів козак. — Те створіння, як ви його називаєте, мало небачені до того мною срібні очі та розмовляло різними голосами.

—Невже це злякало січовика?

Ці слова глибоко зачепили Веремієве самолюбство.

—Ні, — твердо відповів він. — Я б вийшов назовні, щоб гляну йому у вічі. Та Оляна була дуже наляканою.

—Я чув чи не всі історії пов’язані з цим створінням. Далеко не всьому можна вірити. Людський страх часто малює жахливі речі. Та це не означає, що думки стають реальністю.

—Не боїшся, послушнику, що тебе визнають єритиком?

—Боюсь, що люди продовжать гинути. Невинні люди. Ким би не виявилось те створінням, потойбічним поріддям чи схибленим убивцею, його потрібно зупинити, — Нестор вказав пальцем на капшук із монетами. — І це хороша плата за подібну роботу.

Холодок пробіг по спині Веремія, коли він згадав голос свого отамана, який так вдало лунав минулої ночі з уст створіння. Ще й говорив речі невідомі нікому, окрім Веремія.

—Ну, тоді найди того, хто б взявся за цю роботу. Мені час в дорогу, — козак підвівся з-за столу і попрямував до дверей.

—Чи відомо вам, що роблять селяни, коли звір довго не має їжі? — Нестор зачекав коротку мить і почав відповідати на власне запитання, коли побачив, що Веремій зупинився і кинув вагальний погляд через плече. — Приносять в жертву когось із односельців.