Розділ 4

Певний час голоси ще долинами з надвору, продовжувався стукіт у двері, навіть добавилось шкряботіння у вікна. Та тривало воно недовго. Все стихло і бліде обличчя з очами кольору плавленого срібла більше не з’являлись цієї ночі.

—Що це за бісівщина така? — запитав врешті Веремій, порушивши довгу мовчанку.

—Це прокляття нашого села. Люди називають його по різному: хтось сатаною, хтось дияволом, хтось нечистю, а хтось просто звіром. Але ніхто не знає напевне, що це за створіння і звідки взялося. Воно завжди з’являється опівночі, снує від хати до хати, проситься всередину, розмовляючи різними голосами. Всі, як один розповідають, що завжди чують своїх померлих родичів.

—Були ті, що впустили створіння до хати? — запитання здалось Веремієві не дуже умісним, але все ж він проговорив те, що було на думці.

—Нажаль, так. Після такого, вранці залишались порожні хати. Усі, хто жив там, пропадали безвісті. Ані їх, ані їхні тіла, ніколи не знаходили.

—Сліди боротьби?

—Інколи. Досить рідко був незначний розгардіяж, або незначна кількість крові. Буквально кілька крапель. А речі здебільшого залишались на своїх місцях. Так, ніби ніхто й не противився цій істоті.

—Зачекай, — закрутив головою Веремій. Чуб упав на обличчя. — Тобто ця істота достатньо сильна, щоб здолати цілі сім’ї, які подекуди складалися з кількох дорослих чоловіків, але при цьому до господи увійти не може?

—Сила у цього створіння й справді надлюдська. Це правда, — погодилась Оляна. — Якось наш коваль, Павло, наважився зустрітись зі звіром. А це був найсильніший з людей, що я коли небудь бачила. П’ять ліктів зросту і півтора центнера м’язів, — вона зітхнула. — На ранок знайшли лише його молот. Вочевидь він так його і не застосував. Та це ще не все. Зрештою ми зрозуміли, що істота, втамувавши свою жагу, не з’являється у селі ночами протягом певного часу...

—Якого часу? — перебив Веремій.

—Одна доросла людина — близько десяти днів.

—Тож істота харчується людьми, — проговорив очевидне козак.

—Ніхто не бачив цього, але все вказує на це. Хоча ми не знаємо напевне, — знизала плечами Оляна. Отож піп, староста та ще декілька значних людей села вирішили, що на краще буде згодовувати цьому поріддю пекла проїжджаючих людей.

Веремій усміхнувся саркастично та хмикнув.

—То ось чому корчмар відмовився виділити мені кімнату.

—Саме так, — кивнула дівчина. — Тут люди задля власного порятунку приносять в жертву незнайомців.

—Саме тому ти запросила мене до хати у якій вочевидь і не живеш уже досить давно, — у голосі Веремія вчувалась щира вдячність.

—Не живу. Інколи, як ось сьогодні, з суботи на неділю, приходжу переночувати. І то лише влітку. Йось мене приютив у себе... Але ви також мене врятували.

—Навряд ці двоє змогли б тобі дійсно зашкодити. Вони заледве на ногах трималися.

—Тепер ми цього не дізнаємось, як би воно було, — миготіння свічки виловило легку усмішку на вустах Оляни. — Потрібно лягати спати. Уже далеко за північ. Я вранці, перед Службою Божою, маю кілька справ у корчмі. Опісля принесу вам чогось попоїсти. Відпочиньте як слід з дороги.

—Дякую за все, дитино, — підвівся і зняв черес Веремій. — Та, думаю, що вранці, як тільки прокинусь, поїду далі.

Дівчина зітхнула. Розуміла, що вмовляти козака немає сенсу. Від того на душі стало гірко. Після смерті усіх рідних, Веремій був чи не першою людиною, яка добре до неї віднеслась. Ще, звичайно, сусідка Марія, але вони майже не спілкувались. Приносила молоко чи яйця нишком, щоб чоловік не бачив. Та й все на тому.

Лягла спати Оляна у пригнічених почуттях. Хотілося, немов поневоленій пташці, вирватись з клітки. Але вона самотня, нікому непотрібна, якщо це не несе комусь вигоди, сирота.